Читати книгу - "Зима наближається"

«Шоу Чарлі Роуза», здається, у 2009-му: «Росіяни сьогодні живуть краще, ніж у СРСР», знову створюючи враження, що 1990-х узагалі не було. Заперечувати масштаби репресій у теоретичних або історичних дебатах — одна річ, але робити це, коли людей ув’язнюють і вбивають прямо зараз, аморально. Навіть якщо вода відступила, кількох метрів усе ще достатньо, щоб потонути, особливо якщо у вас зв’язані руки[47].

Так, Холодну війну було скінчено, але Путін уже вів наступну війну, і вона була не в Чечні або проти терору. Путінська війна була проти російської демократії та всіх, хто міг стати на шляху його місії з її знищення. Ті телефонні дзвінки до Буша 11 вересня були попереджувальними ударами, цілеспрямованим маневром Путіна з підриву потенційного впливу Америки на його дії всередині країни.

На жаль, ця тактика працювала цілком добре, а Буш зі своєю адміністрацією зрозуміли ситуацію запізно й посилили свій тиск лише після вторгнення Путіна в Грузію 2008 року. Але на той час Буш уже збирався йти з посади, а російська демократія лежала на смертному одрі, не отримавши вчасно допомоги Заходу, яка ще могла мати потрібний ефект на початку десятиліття, коли Путін був вразливим.

Погляд на те, що відбувалося в Росії після 11 вересня, також є гарним способом прослідкувати одну з найголовніших особливостей путінського правління: чим менший тиск він відчуває ззовні, тим більшим диктатором стає всередині Росії. Попри його імідж та риторику крутого хлопця, Путін, особливо в перші кілька років на посаді, був чутливим до зовнішнього тиску щодо громадянських свобод та інших порушень прав людини. Лише пізніше, коли до нього потічками потекли нафтові гроші, а всі потенційні внутрішні суперники були знищені, він почав скрізь хизуватися своїм імунітетом до зовнішнього тиску.

У темні дні СРСР світ розумів, що такі люди, як Андрій Сахаров, Сергій Ковальов та Натан Щаранський, є героями через їхній ненасильницький спротив. Сучасний же путінський стиль пригноблення незгодних зовсім інший. Цей стиль має на Заході багато адвокатів, які відмовляються розрізняти путінський режим і пригноблюваний ним російський народ. Наприклад, після моєї участі в дискусії на каналі «Бі-Бі-Сі» 2006 року, у передачі, що записувалася в Москві, але, звісно, у Росії не транслювалася, один британський глядач написав, що вражений, як вільно ми говоримо речі, за які, як він сказав, нас іще нещодавно могли стратити. Така позиція, що «росіяни сьогодні живуть краще» й мають радіти цьому покращенню, стала дуже шкідливою для нашого демократичного процесу. Адже вона оцінює репресії з абсурдним релятивізмом.

Холодна війна та загроза ядерного руйнування змушували зосереджувати загальну увагу на кожному кроці, який робила Росія. Як тільки ж ця загроза зменшилася, західні лідери вирішили, що краще буде тримати голови в піску й робити вигляд, що все чудово, особливо коли після 11 вересня вони мали розв’язувати більш нагальні й очевидні проблеми. Знадобилося ціле покоління екзистенціальної загрози, реальної та уявної небезпеки комунізму, щоб розробити на Заході спільні дієві принципи моральної зовнішньої політики. А потім урядам вистачило лише кількох років, щоб передати права людини під опіку неурядових організацій на кшталт «Емнесті Інтернешнл». Таким чином, захист прав людини перестав бути справою урядів.

Тим часом, не маючи про що турбуватися ззовні, Путін був вільним робити всередині країни все, що захоче. Він продовжував «консолідувати» медіа, закриваючи незалежні телеканали та даючи пресі зрозуміти, що певні теми є забороненими. Переслідування політичної опозиції ставало дедалі більш звичною справою. Навіть для знаних політиків і успішних бізнесменів було вже неможливо опиратися путінським принципам чи політиці, не піддаючи себе суттєвому ризику зіпсувати кар’єру, утратити свободу або й життя.

Будь-які сумніви щодо готовності путінського режиму проливати кров зникли у 2002-му, після захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці в Москві. Невелика група чеченських бойовиків протягом чотирьох днів силою утримувала близько 850 людей. Ці події увійшли в історію як «Норд-Ост» за назвою російського мюзиклу, який грали 23 жовтня, у вечір початку теракту.

Немає потреби переповідати тут усі страшні деталі тих подій, передусім через те, що ледь не кожна з них є доволі суперечливою. Особливо я хотів би уникнути будь-яких проявів симпатії до тих, хто захопив заручників, хоча збираюся звернути увагу на реакцію уряду. Терористи — це ті ж скорпіони; ми знаємо їхній характер і з чистим сумлінням проклинаємо їх за нього. Істинна ж природа режиму Путіна, однак, була все ще чимось сумнівним, і саме вона є нашим предметом обговорення.

Терористи вимагали негайного виведення всіх російських військ із Чечні та казали, що хочуть «дати відчути мешканцям Москви смак того, що коїться в Чечні щодня». Вони були добре озброєні автоматами, гранатами й саморобними вибуховими пристроями. У перший вечір терористи відпустили велику групу заручників, від 150 до 200 людей, переважно дітей, жінок, мусульман та іноземців. Наступного дня вони погодилися на перемовини з доволі небагатьма відомими особами, зокрема з опозиційним політиком Борисом Нємцовим і журналісткою Анною Політковською, яка тривалий час була військовим кореспондентом у Чечні.

Незважаючи на те, що в результаті всіх переговорів терористи підтверджували, що прийшли туди померти, вони звільнили ще одну велику групу заручників, в основному іноземців. 25 жовтня вони прийняли від Червоного Хреста їжу, сік та ліки для заручників. Лідер терористів Мовсар Бараєв дав кілька інтерв’ю для преси, повторюючи свою готовність померти й те, що «ми тут із конкретною метою покласти край війні»[48]. За наявності такої великої та добре підготованої групи досвідчених бойовиків і такої кількості заручників здавалося, що це затягнеться надовго.

Я тоді ще продовжував професійно грати в шахи й наприкінці жовтня востаннє вів російську команду на золоту медаль Шахової олімпіади в словенському місті Блед. Новини про захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці шокували всіх учасників, але більше за все, звичайно, тих із нас, хто народився в Радянському Союзі й для кого слово «Чечня» було більш ніж просто незнайомим географічним поняттям.

Я добре пам’ятаю гарячі обговорення цієї трагічної ситуації в холах, коли, дивлячись одне одному у вічі, люди могли висловити ту саму надію: «Уряд не насмілиться застосувати силу. Вони не допустять загибелі сотень людей».

На ранок 26 жовтня російський спецназ пішов на штурм театру. Одночасно в приміщення був закачаний отруйний газ. За словами тих, хто вижив, і згідно з хвилюючим дзвінком одного із заручників, вони та терористи знали про газ, і деякі нападники мали протигази. Пізніше став відомий іще один факт: замість страти заручників терористи відкрили вогонь по спецназу, що