Читати книгу - "Зима наближається"

суперечило першим офіційним звітам про те, що більшість загиблих були застрелені.

Під час штурму були вбиті всі 40 терористів разом із понад 130 заручниками. Усі заручники, окрім одного, загинули від газу, безпосередньо чи опосередковано — від удушення після знепритомнення та не отримавши своєчасної медичної допомоги. Місцеві лікарні були переповнені отруєними людьми, яких там не знали, як лікувати, бо представники влади відмовлялися назвати тип застосованого газу. Одразу після того посадовці заявили, що штурм спровокували терористи, почавши страчувати заручників. Лише через кілька днів ця заява виявилася брехливою, коли інші представники влади заявили, що штурм був передбачений та спланований із першого дня.

З’являлися суперечливі повідомлення, що принаймні один із терористів був відомим оперативником ФСБ. Навіть якщо так, неможливо дізнатися, чи знав спецназ, що більшість вибухівки в театрі несправжня, а отже, і пускати перед штурмом газ не було необхідності. Російський парламент відхилив запит про початок розслідування дій уряду під час штурму, ось чому на сьогодні лишається ще так багато невідомого. Проте, зважаючи на урядову політику після штурму, надмірне втаємничення або поширення неправдивої інформації про кожен аспект операції, важко не думати про найгірше.

Дуже легко цинічно заявляти, що кількасот невинних людей, убитих урядом, краще за сім сотень, яких могли б убити терористи. Математика тут недоречна, навіть якщо ті події давно минули. Неможливо знати, що могло б статися в паралельній реальності, якби перемовини тривали далі. Єдиним чітким висновком, що випливає з цієї жахливої трагедії, стало те, що війна в Чечні не закінчилася, що б не казав Путін, а також що путінський режим поважає людське життя не більше, ніж терористи, що, здається, і хотів показати уряд.

Якщо метою швидкого й смертельного втручання почасти було подати чеченцям сигнал стримування, що жодних переговорів із ними не буде, це не вдалося. Результатом стало захоплення заручників у школі в Беслані двома роками пізніше — ще більш жорстока й катастрофічна військова операція проти чеченських терористів, що призвела до загибелі близько 400 осіб, зокрема 186 дітей. (Одним із наслідків, який точно можна пов’язати зі штурмом «Норд-Осту», став кінець квазінезалежності каналу НТВ після того, як Путін був незадоволений їхнім висвітленням трагедії.)

Путінська Росія не вважає загибель власних громадян серйозним злочином, вартим покарання винних посадовців. І все ж, тихцем нагородивши й підвищивши у званні багатьох організаторів штурму Дубровки, путінський режим пішов іще далі, видавши мовчазну індульгенцію на виконання будь-якого з його аморальних наказів. За відсутності організованого неприйняття з боку суспільства м’який на початку авторитарний режим у наступне десятиліття почав набувати зловісних рис фашистської диктатури.

Ситуація з двома поспіль трагедіями «Норд-Осту» та Беслана стала ще однією знаковою подією у встановленні, досягненні та захопленні державної влади в путінській Росії. 25 жовтня 2003 року був заарештований і звинувачений у шахрайстві Михайло Ходорковський — найбагатша людина в країні. За схемою, що стала шаблоном для майбутніх подібних справ, Ходорковського невдовзі засудили, а його компанію — нафтовий гігант «Юкос» — одразу ж розтягли. Її активи за дуже вигідними цінами були передані компаніям, підконтрольним найближчому оточенню Путіна. Коли ж Ходорковського звільнили в грудні 2013 року після другого вироку, іще абсурднішого за перший, «Юкоса» більше не було.

Як я вже казав раніше, росіяни загалом не дуже співчували олігархам, які отримали свої величезні статки в перші дні приватизації. Якщо приказка «За кожним великим статком стоїть великий злочин» є справедливою для порівняно прозорої ринкової економіки Заходу, вона є удвічі справедливішою для Дикого, Дикого Сходу, яким у 1990-ті були Росія та інші пострадянські республіки. У кращому випадку їх вважали безпринципними підприємцями, а в гіршому — корисливими злочинцями, людьми, які скористалися політичними зв’язками, щоб накопичити нечувані багатства, коли пересічні росіяни жили в злиднях. Погоджуюся, переважно це було правдою, лише з одним зауваженням, що не конструктивно звинувачувати переможців у порушенні правил гри, яка навряд чи взагалі мала якісь правила.

Багато з гнаних олігархів були також євреями, і свою роль в політичних та громадських кампаніях проти них зіграв антисемітизм, зазвичай тонкий і прихований у ЗМІ та грубий і неприкритий із боку націоналістів. Те, що кілька найлояльніших до Путіна олігархів теж були євреями, притлумлювало цю лінію критики його чисток, але єврейське походження, безумовно, використовували проти тих, хто потрапляв під атаки держави.

Це відродження ще однієї мерзенної радянської традиції мене майже не здивувало. Незважаючи на численні спортивні успіхи на славу Батьківщини, моя національність періодично також зринала в питаннях про мою лояльність під час протистояння з Карповим, який походив із «поважної родини» із самого серця Росії, тоді як я був «вибуховою сумішшю». Ставши ж активістом антипутінського руху, я взагалі почав усе частіше чути, як мене називають «Вайнштейн» за прізвищем батька, яке невдовзі після його смерті було змінено на традиційне вірменське прізвище моєї мами, коли мені виповнилося сім років.

Не певен, сміятися мені чи обурюватися тим, що антисемітський хор знову подав голос, вихлюпнувшись із берегів російського Інтернету після того, як Путін почав війну в Україні у 2014-му. Якщо вірити кремлівській пропаганді, у новому демократичному уряді в Києві повно фашистів і нацистів, як тепер називають усіх, хто проголошений ворогом Росії. Тому Росія змушена втрутитися, щоб захистити не лише етнічних росіян, але й бідних євреїв! На це Асоціація єврейських організацій та громад України відповіла відкритим листом, у якому йдеться, що заяви президента Путіна про зростання антисемітизму в їхній країні «не відповідають дійсності» і що вони, «мабуть, плутають Україну з Росією, де єврейські організації якраз відзначили торік зростання антисемітизму»[49]. Україна також має нижчий рівень антисемітських проявів за майже всі європейські країни, де ведеться статистика, включно з Францією та Німеччиною. Окрім того, частиною інформаційної війни Кремля стали розповіді про єврейських олігархів, які «правлять Україною», вочевидь, щоб спробувати спровокувати проросійських братів-слов’ян в Україні повстати проти них або, можливо, дозволити зробити це Путіну.

Ці перекручені звинувачення викликали до життя гарний жарт, який я почув, коли відвідав Україну в грудні 2014 року. Росіянин дивиться по телевізору новини та в паніці телефонує своєму єврейському другові в Україні: «Мойше, це правда, що вашу країну захопили фашисти й бандерівці?» «Так, — відповідає друг, — у нашій синагозі всі такі!»

Але повернімося до 2003 року й арешту Ходорковського: це було подано як удар заради справедливості, як реформу й відплату за простий народ. Фактично ж усе було з точністю до навпаки за всіма трьома пунктами. Тоді не виникало багато запитань, чому це сталося