Читати книгу - "Меч приречення"

не було, а полотнище було надійно й міцно прибите кілками до землі.

— Що за приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно промовив Геральт.

Доплер тяжко сапав.

— Облиш мене, — вистогнав нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьми́не?

— Теліко, — сказав Геральт. — Питаєш дурне. Щоби здобути коней і подобу Бібервельта, ти розбив йому голову і покинув на пустків’ї. Надалі користаєш із його особистості та глузуєш із клопотів, які він через це має. Чорти знають, що ти ще плануєш, але я перешкоджу тобі в тих планах, так чи інакше. Я не хочу ні вбивати тебе, ні видати владі, але ти мусиш забратися з міста. Я припильную, щоб ти забрався.

— А якщо я не схочу?

— То я тебе на тачці вивезу, в мішку.

Доплер раптово роздувся, потім різко схуд і почав рости, його каштанові кучері побіліли й вирівнялися, сягаючи рамен. Зелена камізелька половинчика маслянисто зблиснула, стаючи чорною шкірою, на передпліччях та манжетах заіскрилися срібні нюти. Пизате рум’яне обличчя видовжилося і зблідло.

З-понад правого плеча висунулося руків’я меча.

— Не підходь, — хрипко сказав другий відьми́н та посміхнувся. — Не наближайся, Геральте. Я не дозволю до себе торкнутися.

Яка ж у мене паскудна посмішка, подумав Геральт, сягаючи за мечем. Який же в мене паскудний писок. Як паскудно я мружу очі. То це так я виглядаю? Трістенна зараза.

Рука доплера і рука відьми́на одночасно торкнулися руків’я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьми́ни одночасно зробили два швидкі м’які кроки, — один уперед, другий вбік. Обидва одночасно здійняли мечі й прокрутили ними короткий свистячий млинок.

Обидва одночасно застигли, завмерли в позиції.

— Ти не можеш мене подолати, — буркнув доплер. — Я — це ти.

— Помиляєшся, Теліко, — тихо сказав відьми́н. — Кинь меча і повернися до подоби Бібервельта. Інакше пожалкуєш, попереджаю.

— Я — це ти, — повторив доплер. — Ти не здобудеш наді мною переваги. Не можеш мене подолати, бо я — це ти.

— Ти навіть гадки не маєш, як це, — бути мною, міміку.

Теліко опустив руку, затиснуту на мечі.

— Я — це ти, — повторив він.

— Ні, — заперечив відьми́н. — Ти — не я. А знаєш чому? Бо ти малий бідний добрячий доплер. Доплер, який міг убити Бібервельта, закопати його тіло в хащах і здобути таким робом цілковиту безпеку та цілковиту певність, що ніколи ніхто його не викриє, включно з половинчиковою дружиною, славнозвісною Гарденією Бібервельт. Але ти його не вбив, Теліко, бо ти на це неспроможний. Бо ти малий бідний добрячий доплер, якого приятелі називають Дуду. І хоч би на кого ти перекидався, то все ж завжди будеш таким самим. Ти вмієш скопіювати лише те, що у нас доброго, бо злого, яке є в нас, не розумієш. Ти саме такий, доплере.

Теліко відступив, упершись спиною в полотнище намету.

— Тому, — вів далі Геральт, — зараз ти перетворишся на Бібервельта і чемно подаси мені лапи, щоб я їх зв’язав. Ти не можеш зі мною змагатися, бо я — це те, що ти неспроможний скопіювати. Ти це добре знаєш, Дуду. Бо ти якусь мить переймав мої думки.

Теліко різко випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьми́на, розмазалися і розпливлися, біле волосся захвилювалося і почало темніти.

— Ти маєш рацію, Геральте, — сказав він, невиразно, бо його губи змінювали форму. — Я перейняв твої думки. Ненадовго, але цього було достатньо. Знаєш, що я тепер зроблю?

Шкіряна відьми́нська куртка стала блискуче-волошковою. Доплер усміхнувся, поправив сливової барви капелюшок із пірцем білої чаплі, підтягнув пояс лютні, перевішеної через плече. Лютні, яка ще мить тому була мечем.

— Я скажу тобі, що зроблю, відьми́не, — засміявся він дзвінким сріблястим сміхом Горицвіта. — Піду собі, утиснуся в юрбу і потайки перекинуся на будь-кого, хоч би й на жебрака. Бо волію бути жебраком у Новіграді, ніж доплером у пустків’ї. Новіград дещо мені завинив, Геральте. Це виникнення міста спотворило середовище, де ми могли б жити, жити у власній природній подобі. Нас винищували, полюючи за нами наче за скаженими псами. Я один з небагатьох, що вижили. Хочу вижити і виживу. Раніше, коли мене переслідували вовки, я перекидався на вовка та кілька тижнів бігав зі зграєю. І вижив. Тепер я теж так зроблю, бо не хочу тулитися по урочищах та зимувати в ямах від повалених дерев, не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, вдосталь їдла, можна заробити і дуже рідко тут хтось стріляє в когось із лука. Новіград — це вовча зграя. Я приєднаюся до цієї зграї та виживу. Розумієш?

Геральт невпевнено кивнув головою.

— Ви дали скромну можливість асиміляції, — продовжував доплер, кривлячи губи в зухвалій Горицвітовій посмішці, — краснолюдам, половинчикам, гномам, навіть ельфам. А чим же я гірший? Чому ви відмовляєте мені в цьому? Що я повинен зробити, щоб мати право жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям та довгими ногами? Що? А чим та ельфійка краща за мене? Тим, що на її вигляд ви перебираєте ногами, а на мій хочеться вам блювати? Подавіться такими аргументами. Я все одно виживу. Знаю, як. Бувши вовком, я бігав, вив та гризся з іншими за самку. Ставши мешканцем Новіграду, торгуватиму, плестиму кошики з лози, жебратиму чи крастиму, ставши одним із вас робитиму те, що звичайно чинить один із вас. Хтозна, може, навіть оженюся?

Відьми́н мовчав.

— Буде так, як я сказав, — спокійно вів далі Теліко. — Я виходжу. А ти, Геральте, не намагатимешся мене затримати, навіть не ворухнешся. Бо я, Геральте, якусь хвилю знав твої думки. В тому числі й ті, у яких ти не зізнаєшся, які приховуєш навіть від себе. Бо, щоб мене затримати, ти мусив би мене вбити. А в тебе думка про те, щоб холоднокровно мене вбити, викликає огиду. Правда?

Відьми́н мовчав.

Теліко знову поправив ременя лютні, відвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Геральт бачив, що він пригинає шию і горбить плечі, очікуючи свисту клинка. Уклав меч до піхов. Доплер затримався на пів-кроці, оглянувся.

— Бувай, Геральте, — сказав. — Дякую тобі.

— Бувай, Дуду, — відповів відьми́н. — Щасти.

Доплер відвернувся та рушив у бік людного базару, бадьорою, веселою, гойдливою ходою Горицвіта. Так, як Горицвіт, різко помахував лівою рукою, так, як Горицвіт, щирив зуби до дівчат, котрих проминав. Геральт повільно рушив за ним. Повільно.

Теліко на ходу вхопив лютню, сповільнивши крок, взяв два акорди, при цьому вправно зігравши на струнах відому Геральтові мелодію. Ледь відвернувшись, заспівав.

Зовсім