Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

гукнув мені вилазити. Я спробував був відмовчатись. Та коли він почав швиргати на мене зверху грудками вугілля, я піддався і був витурений утретє. А він ще й звістив мене крутими словами про те, що зі мною зробиться, як накриє він мене тут ще раз.

Я змінив тактику. Якщо думки снуються в когось рівнобіжно до ваших, — трутоніть його під укіс, Вломіть нагло плин своїх думок і наверніть їх на інший керунок. Так я і вчинив. Сховався між якісь вагони на сусідній бічній колії і став дивитись. Авжеж, той «конд» прийшов знову до мого вагона. Відхилив двері, заліз усередину, жбурляв грудками до моєї криївки. Видерся навіть на вугілля і зазирнув до неї. Аж цим він удовольнився. За п’ять хвилин товарняк рушив, а «конда» більше не було видно. Я побіг поряд з вагоном, відсунув двері й забрався всередину. Вій уже ні разу не заглядав до мене, і я проїхав у тому вагоні з вугіллям рівно тисячу двадцять дві милі, здебільшого відсипаючись, тільки на кінцях дільниць (де товарняки завжди спиняються на яку годину) виходив жебрати харч. В кінці тисяча двадцяти двох миль я відбіг того вагона через одну вдатну пригоду: мені пощастило на «посиденьки», а не вродився ще той волоцюга, котрий будь-коли не проміняв би «посиденьок» на поїзда.

КАРТИНИ

То байдуже, яка нам судилася смерть,

Тільки б стало снаги, щоб побачити світ.

«Щирий бурлака», сестина.

У мандрах найбільший, певно, поваб — це брак одноманітності. Життя в Гоболандії протеївське — воно повсякчасна фантасмагорія, де трапляється неможливе і вигулькує несподіване з-поза кущів на кожному скруті дороги. Гобо ніколи не знає, що спіткається йому наступної хвилі, тим-то він і живе собі від миті до миті. Він пересвідчився в марноті далекосяжних планів і радо пустився на призволяще примхливого Випадку.

Я часто згадую свої мандрівні дні й завжди подивляю, як хутко перебігають одна по одній картини у мене в пам’яті. З чого б я не почав пригадувати, кожен день із тих часів — самоцінний, сповнений швидкоплинних і неповторних образів. Здумаю, приміром, про сонячний літній ранок у Гарісбургу, штат Пенсільванія, і одразу ж вирине в пам’яті щасливий початок того дня — «посиденьки» у двох літніх панн, і то не на кухні, а в їхній їдальні бік-о-бік з ними самими. Ми їли яйця, та ще й із спеціальних філіжанок! Раніше зроду-віку я й не чував про таке! Спочатку, правду мовити, порався я коло них трохи незграбно; але голод не свій брат, і мені було не до церемоній. Я опанував ті їхні філіжанки, і так давав раду яйцям, що мої панни аж дуба посідали з того дива.

Та що там казати, самі вони їли, мов ті канарки, мишкаючи кожна біля свого одного яйця та лизькаючи манюсінькі скибочки сухариків. Життя ледь жевріло в їхніх тілесах, кров текла їм у жилах водява, і ніч вони переспали в теплі. Я ж цілу ніч товкся на голотечі, добиваючись із одного містечка на півночі, званого Емпорієм, і витратив чимало запасів пального в своїм тілі, аби зігрітися. Скибочки сухариків? Тільки їх і бачили! Адже кожної скибки мені було на раз укусити, та де, навіть на доброго раза не ставало. Аж нехіть брала за кожним кусом сягати по новий сухарик, коли чуєшся голінним на добрий гурт отих кусів.

Ще зовсім малим хлопчиком тримав я крихітного цуцика на ймення Панч. Годував його я сам. Раз котрийсь із нашої родини настріляв силу качок, і в нас був розкішний обід із м’ясом. Наївшись, я зготував обід Панчеві — великий таріль, повний маслаків та ласих недогризків, — і виніс йому надвір. А вийшло так, що до нас заїхав гість із сусіднього ранчо, і з ним — пес-ньюфаундленд, здоровенний, мов теля. Я поставив таріль на землю. Панч замотиляв хвостом і заходився коло нього. Йому світило, щонайменше, півгодини блаженства. Раптом наче віхола налетіла. Панча швиргонуло вбік, як соломинку, і той собацюра нап’явся на таріль. Хоч пащеку він і мав величезну, та його десь, певно, ще й треновано на гвалтовні сніданки, бо за коротку хвилю, поки я встиг копнути його ногою під ребра, він дощенту витивкав усе, що було на тарілі. Підмів геть до крихти. Наостанку ще лизнувши язиком, він прибрав навіть масні плями.

Отож як той здоровило ньюфаундленд при тарілі Панча, так і я повівся за столом двох панн із Гарісбурга. Я спустошив його. Не розбив я нічого, тільки трощив яйця, сухарики й каву. Служниця приносила ще, а я не давав їй передиху, і вона все носила й носила. Кава була першорядна, але ж пощо було її подавати в таких манюпусіньких чашечках? І коли ж мені їсти, як увесь свій час я мусив готувати безліч тих чашечок кави.

Зате принаймні мав я нагоду поплескати язиком. Ті дві літні панни з біло-рожевими лицями й сивими кучерями зроду не зазирали у ясне обличчя Пригоди. Як сказав би «щирий бурлака», вони все життя відробили «в одну зміну». До пропахченої тісняви їхнього бідного на події існування я вдерся свіжим вітром із широкого світу і приніс за собою терпкий дух поту й боротьби, гострі пахощі незнаних країв і земель. І я таки добренько пошкріб їхні тендітні долоні своїми мозолями — тим півдюймовим нароснем, що натирається на долонях, коли тягаєш кодоли та довгими годинами запопадно обіймаєш лопатилно. Я робив це не лише з юнацького бажання похизуватись, але й щоб відробити за гостину.

О, я й зараз бачу їх, тих любих панн, як і тоді, коли сидів у них за сніданком дванадцять років тому і постолакав про свої походеньки по світі, відкидаючи їхні доброзичливі поради, як і годилося хвацькому паливоді, та зачаровуючи їх пригодами не тільки власними, а й усього іншого парубоцтва, з яким доводилось мені накладати й звірятися пережитим. Я привласнив їх усі, ті чужі пригоди; і були б мої симпатичні господині не такі довірливі простухи, то любісінько могли поплутати мене на хронології. Та що з того? Вимін це був справедливий. За всі їхні чашечки кави, яйця і сухарики я відплачував сповна. Я розважав їх по-королівському щедро. Моя поява за їхнім столом була для них пригодою, а пригоду ні в яку ціну не увібгати.

Ідучи вулицею від своїх панн, я прихопив газету з-під дверей якогось довгосплюха і простягнувся в парку на травичці, щоб увійти в курс подій