Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

неї відразу ж постав Еппельвікен. Вона зателефонувала, і їй відповіли, що зараз хворий уже спить, але завтра його можна відвідати.

Весь вечір Лісбет з важкою душею міряла кроками свою квартиру. У ліжко вона лягла рано і майже відразу ж заснула. Прокинувшись о сьомій, вона прийняла душ і поснідала в супермаркеті, а близько восьмої вже була в агенції з оренди автомобілів на Рінгвеґен і взяла той самий «Ніссан мікра», що й минулого разу. «Треба буде обзавестися своєю машиною», — подумала вона. Під’їхавши до реабілітаційного центру, Лісбет занервувала, але, набравшись сміливості, увійшла до вестибюлю і сказала, що хотіла б побачити Хольгера Пальмґрена.

Жінка, що сиділа за столиком адміністратора, з бейджиком на грудях, на якому значилося ім’я Марґіт, заглянула в свої папери і повідомила, що зараз пацієнт на занятті з лікувальної фізкультури і його можна буде бачити не раніше одинадцятої. Відвідувачці вона запропонувала посидіти в кімнаті чекання або зайти ще раз пізніше. Лісбет повернулася на парковку і, поки чекала, викурила в машині три сигарети. Об одинадцятій вона знов увійшла до вестибюлю. Її направили до їдальні — по коридору праворуч, потім ліворуч.

Вона зупинилася на порозі і в напівпорожній залі відразу побачила Хольгера. Він сидів обличчям до дверей, але вся його увага була звернута на тарілку. Виделку він незграбно стискав у кулаці і зосереджено трудився над тим, щоб донести її до рота. Приблизно третина цих спроб закінчувалася невдало, і їжа падала на стіл.

Вигляд у нього був безнадійно пониклий, обличчя якесь нерухоме — він здавався столітнім стариком. І лише зараз, бачачи його в кріслі-гойдалці, Лісбет по-справжньому усвідомила, що він справді живий і Арманський її не обдурив.

Хольгер Пальмґрен вилаявся про себе, утретє безуспішно спробувавши підібрати на виделку чергову порцію макаронів. Він змирився з тим, що не може як слід ходити, що дуже багато чого він не в змозі робити сам. Але те, що він не може навіть нормально їсти і що іноді в нього, як у малюка, тече слина, було для нього нестерпно.

Розумом він чудово розумів, як це робиться. Потрібно нахилити виделку під прямим кутом, підчепити їжу, підняти її і піднести до рота. Проте щось розладналося в координації рухів. Рука жила мовби своїм окремим життям. Коли він наказував їй підніматися вгору, вона поволі пливла кудись убік. Коли він підносив виделку до рота, рука останньої миті змінювала напрям і він потрапляв собі в щоку або в підборіддя.

Проте він знав, що реабілітація вже принесла деякі успіхи. Всього лише шість місяців тому руки в нього так трусилися, що він узагалі не міг донести їжу до рота. Тепер же, хоча прийняття їжі забирає багато часу, все ж таки він справляється без сторонньої допомоги. І він не збирався здаватися, поки знов не навчиться володіти своїм тілом.

Він тільки-но опустив виделку, щоб узяти наступну порцію макаронів, як раптом з-за плеча до нього простягнулася чиясь рука і м’яко забрала виделку. Він побачив, як ця рука підчепила і підняла з тарілки шматок макаронної запіканки, і відразу ж упізнав цю тонку лялькову ручку. Обернувшись, вій зустрівся очима з Лісбет Саландер, що стояла до нього впритул. Вона дивилася на нього вичікувально, з виразом боязкості на обличчі.

Пальмґрен довго, не рухаючись, дивився на неї. Серце, незрозуміло чому, відчайдушно закалатало. Нарешті він відкрив рот і прийняв запропоновану їжу.

Шматочок за шматочком, вона його погодувала. Взагалі-то Пальмґрен терпіти не міг, щоб його годували за столом, але він зрозумів, що у Лісбет це був порух душі. Вона робила це не тому, що він став незграбний, як тюхтій. Своїм вчинком вона виявляла співчуття, яке взагалі було їй не властиве. Вона подавала їжу досить великими шматочками і терпляче чекала, поки він прожує. Коли він показав їй на склянку з молоком і соломинкою, що стриміла в ній, вона спокійно піднесла її до рота хворого і тримала так, щоб йому було зручно пити.

За весь час сніданку вони не перекинулися й словом. Коли він проковтнув останній шматок, вона поклала виделку і запитливо подивилась на нього. Він похитав головою: ні, досить, добавки не потрібно.

Хольгер Пальмґрен відкинувся на спинку крісла-гойдалки і глибоко зітхнув. Лісбет узяла серветку й обтерла йому рота. Він раптом відчув себе кимось на кшталт глави мафіозного клану з американського фільму, таким собі capo di tutti сарі,[41] котрому якийсь підручний надає дрібні послуги на знак пошани. У думках він уже бачив, як вона цілує йому руку, і мимоволі посміхнувся такій грі фантазії.

— Як ти думаєш, чи можна тут де-небудь розжитися філіжанкою кави? — спитала Лісбет.

Він пробурмотів щось невиразне. Язик і губи не слухалися його, звуки не складалися в слова.

— Биффт зиргом. — «Буфет за рогом», — як вона зрозуміла.

— Тобі принести? З молоком і без цукру, як раніше?

Він кивнув. Вона забрала піднос і за кілька хвилин повернулася з двома філіжанками кави. Він відзначив, що вона п’є чорну каву, що було для неї незвично, а потім усміхнувся — вона зберегла соломинку, крізь яку він пив молоко, і поставила її в кавову філіжанку. Вони мовчали. Хольгер Пальмґрен хотів поставити їй тисячу питань, але не міг вимовити жодного складу. Зате вони раз у раз зустрічались очима. У Лісбет був страшенно винуватий вигляд. Нарешті вона перервала мовчанку.

— Я думала, що ти вмер, — сказала вона. — Я не знала, що ти живий. Якби знала, я б ні за що… Я б давно вже навідала тебе.

Він кивнув.

— Пробач мені!

Він знову кивнув і посміхнувся. Усмішка вийшла кособока, неначе він скривив губи.

— Ти перебував у комі, і лікарі сказали, що ти помреш. Вони думали, що ти помреш найближчими днями, а я взяла й пішла. Мені дуже соромно. Пробач!

Він трохи підвів руку і поклав на її стиснутий кулачок. Вона міцно потисла її і з полегкістю зітхнула.

— Тее диго неуо. — «Тебе довго не було».

— Ти говорив з Драґаном Арманським?

Він кивнув.

— Я подорожувала. Я мусила поїхати. Поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ти хвилювався?

Він похитав головою.

— Ніколи не треба через мене хвилюватися.

— Я ніои за тее неилюася. Ти зави спавляеся. Ааськи иуасся. — «Я ніколи за тебе не хвилювався. Ти завжди справляєшся. Арманський хвилювався».

Тут вона вперше посміхнулася. У Хольгера Пальмґрена відлягло від серця — це була звичайна її кривувата посмішка. Він пильно розглядав її, порівнюючи образ, що зберігався в його пам’яті, з дівчиною, яка зараз