Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

тільки зайшла на хвильку, щоб побачитися. Роботу я не шукаю. Не знаю… для тебе я б у будь-якому разі погодилася попрацювати, якби тобі це знадобилося, але тільки якщо це буде щось цікаве…

— Гадаю, ти не збираєшся мені розповідати, що там сталося в Хедестаді торік.

Лісбет не відповіла.

— Адже щось-таки сталося. Мартін Ванґер мало з глузду не з’їхав після того, як ти прийшла сюди і взяла прилади для спостереження. Хтось же намагався вас убити. І сестра його раптом воскресла з мертвих. М’яко кажучи, це була сенсація.

— Я пообіцяла нічого не розповідати.

Арманський кивнув.

— І гадаю, ти нічого не розкажеш мені й про те, яку роль ти зіграла в справі Веннерстрьома.

— Я допомогла Калле Блумквісту в проведенні розслідування, — сказала Лісбет досить холодно. — От і все. Я не хочу бути в це замішаною.

— Мікаель Блумквіст так і нишпорив, намагаючись знайти тебе. До мене він навідувався щонайменше раз на місяць і запитував, чи не чув я чого-небудь новенького про тебе. Він теж про тебе турбується.

Лісбет нічого на це не сказала, але Арманський помітив, як вона стиснула губи.

— Не певен, що він мені подобається, — вів далі Драґан, — але йому ти теж небайдужа. Я зустрів його якось восени, і він теж не захотів говорити про Хедестад.

Лісбет Саландер, у свою чергу, не хотіла говорити про Мікаеля Блумквіста.

— Я тільки зайшла побачитися з тобою і сказати, що я повернулася до Стокгольма. Не знаю, чи надовго я тут затримаюся. Ось номер мого мобільника і моя нова поштова адреса про всяк випадок, якщо тобі знадобиться.

Вона простягнула Арманському папірець і встала з крісла. Він узяв аркуш. Коли вона була вже в дверях, він її окликнув:

— Зачекай! Що ти збираєшся робити?

— Поїду навідати Хольгера Пальмґрена.

— Добре. Я мав на увазі, де ти будеш працювати?

Вона подивилась на нього задумливо:

— Не знаю.

— Тобі ж треба заробляти на життя.

— Я ж сказала, з цим у мене все гаразд, на життя вистачає.

Арманський відкинувся в кріслі і задумався. Маючи справу з Лісбет Саландер, він ніколи не міг бути впевнений, що правильно її розуміє.

— Я був такий сердитий на тебе за твоє зникнення, що майже вирішив ніколи більше до тебе не звертатися. — Обличчя його незадоволено скривилося. — На тебе не можна покластися. Але ти чудово збираєш відомості. Мабуть, у мене якраз знайшлася б підходяща для тебе робота.

Вона похитала головою, але повернулася й підійшла до його письмового столу:

— Я не хочу брати у тебе роботу. У сенсі, що мені не потрібні гроші. Я серйозно кажу: щодо фінансів я цілком забезпечена.

Драґан Арманський насупив брови, на його обличчі був сумнів. Нарешті він кивнув:

— Гаразд! Фінансово ти забезпечена, що б це не означало. Я готовий повірити тобі на слово. Але якщо тобі знадобиться заробіток…

— Драґане, ти друга людина, яку я відвідала після того, як повернулася. Гроші твої мені не потрібні. Але ти кілька років був одним з небагатьох, кого я поважаю.

— Гаразд. Але ж усім людям потрібно якось заробляти.

— Мені дуже шкода, але я більше не зацікавлена в розслідуваннях заради заробітку. Зателефонуй мені, коли в тебе справді будуть проблеми.

— Які такі проблеми?

— Такі, в яких тобі буде не розібратися. Коли ти зайдеш у глухий кут і не знатимеш, що робити далі. Якщо хочеш, щоб я на тебе попрацювала, треба, щоб це було щось по-справжньому цікаве. Можливо, з оперативної роботи.

— З оперативної роботи? Для тебе? Ти ж можеш зникнути, коли тобі здумається.

— Не кажи дурниць! Хіба я коли-небудь підводила тебе, якщо вже бралася до роботи?

Драґан Арманський дивився на неї в цілковитій розгубленості. Вислів «оперативна робота» на їх жаргоні означав що завгодно, починаючи від обов’язків охоронця до охорони виставок, на яких демонструвалися твори мистецтва. Його оперативники були людьми позитивними, надійними ветеранами, часто колишніми поліцейськими. На додачу дев'яносто відсотків з них належали до чоловічої статі. Лісбет Саландер з усякого погляду була цілковитою протилежністю тому, яким має бути оперативний склад агенції «Мілтон сек’юриті».

— Мгу… — почав він із сумнівом.

— Не мучся даремно! Я візьмуся тільки до такої роботи, яка буде мені цікава, так що дуже великий шанс, що я відмовлюся. Дай мені знати, коли з’явиться по-справжньому складна проблема. Я вмію розгадувати загадки.

Вона рішуче повернулася до нього спиною і вийшла. Драґан Арманський похитав головою. Дивна вона людина! Справді дуже дивна!

За мить вона знову постала в дверях:

— До речі! У тебе двоє людей цілий місяць були зайняті тим, що захищали цю актрису Крістіну Ратерфорд від тих дурнів, які надсилають анонімні листи з погрозами. Ви вважаєте, що це хтось із близького до неї оточення, бо тому, хто писав, відомо багато подробиць її життя…

Драґан Арманський здивовано витріщився на Лісбет Саландер. Його ніби струмом ударило. Вона знову взялася за старе. Її репліка стосувалася справи, про яку вона абсолютно нічого не могла знати, їй просто нізвідки було це знати.

— Що?

— Забудь про це. Це фальшивка. Ці листи писала вона сама на пару зі своїм дружком, щоб привернути до себе увагу. Найближчими днями вона отримає ще один лист, а на тому тижні вони зіллють частину інформації в пресу. Викресли її з числа своїх клієнтів.

Не давши Драґанові оговтатись, Лісбет зникла, перш ніж він устиг відкрити рот. А він так і залишився сидіти, втупившись у порожній дверний отвір. Вона жодним чином не могла нічого знати про цю справу. Мабуть, у «Мілтон сек’юриті» є людина, яка ділиться з нею інформацією. Але тут про погрози актрисі знали лише четверо чи п’ятеро людей: сам Арманський, начальник оперативного відділу та кілька працівників, безпосередньо зайнятих цією справою, а це були перевірені і надійні професіонали. Арманський тільки потер підборіддя.

Він перевів погляд на письмовий стіл. Папка із справою Ратерфорд лежала в замкнутій на ключ шухляді, весь офіс був поставлений на сигналізацію. Поглянувши на годинник, Арманський зрозумів, що начальник технічного відділу Харрі Франссон уже пішов додому. Тоді він увімкнув поштову програму і відправив Франссону повідомлення з проханням прийти завтра до контори і встановити приховану камеру спостереження.

Лісбет Саландер пішки попрямувала додому на Мосебакке. Сходами вона збігла стрімко — у неї було таке відчуття, що слід поспішати.

Вона зателефонувала до лікарні Сьодёра і після кількох перемикань з одного комутатора на інший дізналася зрештою, де Хольгер Пальмґрен. Ось уже чотирнадцять місяців він лежав в Ерставікенському реабілітаційному центрі в Ельті. Перед очима в