Читати книгу - "Добло і зло"

йог чи аскет, зі світлою пам’яттю про гігієну.

— Та чо молдавські? — знизую вільним плечем я. — Гуцули. Нормальні собі гуцули. Кладемо плитку по 6.20 за метр.

— Баксів?

— Євро.

— А, ну тоді давай будем гуцули.

Коли ми вже справді почнемо робити собі свій ремонт, Артим нам скаже:

— Ну, ви ще трохи, і зможете вже в Москву їхати на заробітки… Вже все знаєте.

Ну, нам це лестило, звісно, хоч у Москву якось не хотілося. Всезнання наше було доста відносним. Виходячи за рамки дозволеного, ми й не підозрювали, як це все робиться по-нормальному.

В нашому світі сітка-рабиця спокійно прибивалася на стіну спальні й покривалася білою водоемульсійкою. Це був, бляха, мій дизайн, а не «Що, сюда плиточку будете класти?»

Глянцева кахельна підлога обох наших ванн-туалетів покривалася смердючою масляною фарбою — чим дешевша, тим більше смердить і довше тримається; чим дорожча, тим швидше висихає і облазить… Не вірте рекламістам! На них чекає пекло, в якому будуть тільки ті речі, їжа і питво, які вони нам нахвалюють.

Батареї центрального опалення (ніякий, курва, цей модерний дім не цегляний, цегла на його стінах — повна бутафорія для краси, що відкрилося за відсутності обігрівача при перших же морозах) малювалися в білий чи в ліловий кольори тією ж водоемульсійкою. Труси і шкарпетки, вивішені на них, набували, відповідно, благородних білого чи бузкового відтінку плям. Зате емульсійка ліпше проводила би тепло, якби воно було в тих батареях.

Ну, і ще багато іншого. Такого, як оббиття високим очеретом стін Кабінету тощо. Тільки от більшість цих наших подій все одно ставалися вже після Васіного приїзду. А до нього моя страшна історія ще поки не дійшла.

Ми поки ще сидимо аскетично на підлозі в кухні і тільки складаємо метрові списки необхідних для декору матеріалів. Про те, що грошей, викинутих на всі ці фарби-пензлі-розчинники-дюбелі-сітки-очерети-цвяхи-молотки-стелажі-шторки-табуретки — дзеркала-тарілки-ложки-постіль-подушки-сковорідки-вазочки (нахуй нам вазочка? А, ну так, красіва була), ПЛЮС нашої квартплати за лису квартиру з правом самостійного дизайну в дупі міста давно би вже вистарчило на оренду цілком пристойної квартири в центрі, я старалася не думати. Простір для творчості — це головне. Нема нічого гіршого за зняту євроремонтну квартиру з гидотними вензелями і пофарбованим під золото пластиком. Ну, хіба шо трущобна нора, з темно-коричневими шпалерами в зелені розочки й смердючим шифоньєром, і боронь Боже вам всі ті раритети рухнути, вони ж хазяїну про дєцтво залатоє напамінают!!! Скільки коштує оренда такого туалету із вбудованим койко-місцем в якомусь засраному щасливими мешканцями спальному районі, ви й без мене знаєте. Так що наша фактично чотирьохкімнатна пустота на краю Голосіївського лісу, на горі над Китаєвою пустинню (я, наївна, гадала, що гулятиму там щодня), — просто дар і благословення житлово-комунального бога.

А деталі не важливі. Меблі, раковини, холодильник і те де — то вже наживні декорації. Поки що ми сидимо на голій підлозі, фантазуємо і слухаємо дивні речі. Наприклад, нам добре чути, як дзюркотить вода у дальньому туалеті. А слів одне одного у цій же кімнаті, де ми сидимо, розібрати не можна — луна.

— От же ж сука, не спиться тобі о третій ночі… — цідить Медвідь і похмуро зирить на стояк.

— Угу, — кажу я. — Посцяти вийшов. Жаль, ми на низькому поверсі, а то би ми їм тоже сцяли, правда?

— Правда, — каже Вовчик, наш друг і Майбутній Багатий Адвокат (також з питань авторських прав, до речі, так що не сподівайтеся щось у мене безкарно спиздити).

— А прикинь, якщо тут вентиляція така сама, як труби? — активізується Медвідь. — То би ми йому зараз: «Простатит?..»

Ведмідь зобразив мужичка, що злякано вхопив себе за хуй і роззирається по стелі туалету в пошуках дірки з гласом Божим.

— А потім, — провадить Медвідь, — потім він виходить і йде у спальню до своєї нової дружини, білявки, молодшої на двадцять років, і у них перша шлюбна ніч. І ніфіга в нього сьогодні не вийде, бо вона там до нього то-сьо, а в нього в голові одне: «Простатит, простатит!»

— А тоді всі жителі цього будинку дістануть жорсткі неврози і терміново виїдуть. — ставить ніби крапку МБА «Вовчик».

— І ми тут таке замутимо!!! — Медвідь сміється гомерично.

— От тільки ремонтик доробимо… — вкрай обережно закидаю я.

— Та шо той ремонтик! Якщо свиснути всіх наших фанатів, все можна бахнути тупо за день. — Ведмідь свято вірив у силу нашої звьоздності.

— І всі вони ще будуть стояти під вікнами і кричати.

— …що знають тепер про звьозд усю гірку правду, — похмуро додаю я.

— Та нє, ми їм скажемо: нас абакралі, все винесли і поклеїли нам ці уйобіщні обої.

— Шоби надругацца, — оживаю я. — Акуратно так позрізали старі, прикольні, і наклеїли оці, бичі. Зняли паркет і постелили лінолеум.

— І труби винесли. Мідні, — ніби щось передчуває Вовчик.

— Нє. Золоті, па-багатаму. — Це Ведмідь.

— Золоті — тупо. — Я.

— Зате унітази наші золоті були. А вони замінили їх радянськими теплими. Фу.

— І джакузі наше спиздили. Прямо в ньому поїхали, на бульбашках. Вивернули джакузі навиворіт і полетіли на бульбашках у космос. Свідків не було. Тільки консьєржка, що вже нас впізнавала, сказала їм «Вєєє!» — бо ж звикла так із нами здороватися. І всі: да, значить, так і було, раз бабушка гаваріт.

— А ще нам надули в коридорі паркет і на кухні кусок обоїв.

— Спиздили наш жирний душ і для стьобу вставили у той же змішувач ще один кран. Знали, суки, як ми любимо митися. Ми би ніколи не поставили собі два крани в один змішувач!! Це не по-християнськи.

— І що найобразливіше, перенесли нашу квартиру з восьмого поверху, де крута панорама на всі навколишні ліси і парки, на другий… Так шо ми її ледве найшли.

— Да… Кльово у нас було до того, як нас обікрали…

Певний час ми сидимо в тиші, відтак Ведмідь набирає в мобільному Васю і парить їй свіжу рекламну найобку: про вид із вікна, про висоту стель і про загальну площу нашого дизайнерського ремонту. Це вже зовсім звична процедура — не вперше й не востаннє. Замолодивши ще на пару відсотків Васю, що спокійно поживала собі в Харкові зі своєю мамою, теплою хатою з видом на інші теплі хати, з гарячими обідами і хом’ячками в клітці, Ведмідь знову взявся за розробку плану «Покликати фанатів робити нам ремонт». Сам Ведмідь любов’ю до праці не відрізнявся, зате афери будував на раз. Хоч гуцули й кажуть «Без праці