Читати книгу - "Репортер"

примушувати Клаву, змучену після операції, крутити диск п’ять разів і чути лиш з короткі гудки?

Я взяв трубку з рук Клави:

— Люба дівчино, вас тривожать з інституту Скліфосовського… Ми лікарі, дзвонимо у невідкладній справі після тяжкої операції. Хіба можна так? А от коли б ви до нас потрапили, а ми запропонували б вам розповісти, що з вами скоїлося, трьом різним лікарям з перервою в півгодини?

— А я на червоне світло вулиці не переходжу і потрапляти до вас не збираюсь, — відрубала дівка і поклала трубку.

— Ну, гадина, чи не так?

Ось тоді я й подзвонив давньому приятелю, полковникові Славі Костенку з карного розшуку.

XXII

Я, Іван Варравін

Головний редактор викликав мене ввечері, коли я повернувся з архіву, і мовчки простяг листа з прикріпленим до нього форменим папірцем — явно з відділу листів, але не з нашого, а згори.

Лист було надіслано на три вищі адреси; писала Глафіра Анатоліївна, мати Олі.

Прочитавши перший абзац, я одразу зрозумів, у чому справа. І не помилився: «Знущання з вагітної дружини», «чи має право людина з таким моральним обличчям працювати в комсомольській пресі», «як співвіднести святе слово «перебудова», а воно ж і моралі стосується, з тим, що коханці — Є. Наришкіна і мій зять, батько дитини, яку носить під серцем дочка, — на сторінках газети закликають до справедливості й чесності, до духовності й моральної чистоти, а насправді глумляться над цими святими для кожної радянської людини поняттями». Ну і все в такому ж дусі: як я принижував Ольгу розповідями про моїх колишніх коханок, не криючись, продовжував з ними зустрічатися, не ночував дома, а потім і зовсім вигнав з квартири нещасну жінку — все це впливає вбивчо.

— То й що? — спитав я, повернувши головному листа з резолюцією на бланку: «Розібратися й повідомити».

— Тобі видніше, — відказав він. — Якби навіть цього тексту не підписали, я ніколи не наважився б кинути його в кошик для сміття: йдеться про вагітну жінку.

Раніше я називав головного, як і було заведено в молодіжній газеті, на ім’я та по-батькові, звичайно, на «ви». Він старший від мене на дев’ять років, шеф, член бюро і таке інше; я не дуже замислювався, що в таких стосунках закладена холопська покірність, по-перше, і панська вседозволеність, по-друге. Я збагнув цю ситуацію саме зараз, якимсь несподіваним, гарячим осяянням.

— А ти подзвони моїй дружині, О лі, — спокійно, без найменшої демонстрації я перейшов на «ти». — Запроси її до себе, поговори. Спитай, чому у нас стався розлом? А потім вислухай мене.

— Добре. Цілком розумна пропозиція, приймаю… Давайте телефон вашої дружини, записую… — Він перейшов на «ви» так само лагідно, не виявляючи ніякої переміни в ставленні до мене.

Я назвав номер.

— Оля зараз живе там.

— Давно?

— Чотири місяці.

— Ви робили щось, аби її повернути?

— Звичайно.

— Що саме?

— Це моя справа.

— Так чи інакше, але вам доведеться розповісти про це на зборах…

— Я не розповідатиму про це на зборах.

— Чому? Питання ж поставлено… Не думайте, що я зразу прийму сторону вашої тещі, я поважаю вас і шаную як обдарованого журналіста… Але я не можу пройти мимо цього, — він кивнув на лист, — людського документа… Та й колектив мене не зрозуміє…

Ну й формулюваннячко! Ми мастаки на змійство, спробуй заперечити — «на колектив замахуешся?!» Я на ханжество замахуюсь, не на колектив.

— Отже, дзвонити не хочете?

— Чому? Я доручу це Василю Георгійовичу…

Вася Турбін, він же Василь Георгійович, — секретар нашого парткому, йому двадцять сім років, хороший хлопець, обрали його одноголосно, рідкісний випадок.

— Хочете, я запрошу його? — спитав головний.

— Хочу. Він ще не читав?

— Ні. Я чекав розмови з вами…

— Дуже хочу, — повторив я. — Сподіваюсь, етика дозволить мені бути присутнім при його розмові з Глафірою Анатоліївною?

— Не знаю… Порадимося…

Наш секретар потиснув мені руку: «Привіт, старик, я тебе сьогодні шукав, де ти запропастився?»; обернувся до головного: «Що сталося?»

Той мовчки простяг йому листа.

Вася прочитав швидко, обличчя його пожухло, наче квітка на осонні, він підвів на мене голубі очі, в яких була неприхована розгубленість.

— Це правда, Іване?

— Те, що ми не живемо з Ольгою, — правда. Все інше — брехня. Мені здається, це ланка в провокації з боку тих, кого я зараз витоптую.

— Кого ви зараз витоптуєте? — спитав головний. — Загряжська справа, про яку мені говорив Кашляєв?

Я поцікавився:

— Він говорив, що справа ця плутана? І що краще б нам узагалі в неї не лізти, поки не розбереться прокуратура? Правда?

Вася випередив шефа:

— Точно, він мені так говорив.

— Яв цьому не сумнівався, Васю. Я запитую Анатолія Івановича…

Головний відкинувся на спинку крісла:

— А вам не здається, що наша розмова йде не по тому руслу, товариші?

Мені так кортіло розповісти, як Кашляєв украв мою записну книжку, як він з нею подався до реставратора Русанова, а той — до доцента Тихомирова, а вже разом, усім кодлом, вони навістили Томочку, ворожку, котра якимсь чином точно вичислила, що мати Ольги, Глафіра Анатоліївна, очолює сектор експорту дорогоцінного каміння, он як плетуть павутину! А де факти? Дуже страшне обвинувачення, воно не може бути бездоказовим…

Саме тому я вирішив, що говорити про все це головному га варто — може злякатися, став полохливим перед прощанням з комсомольською роботою. Якби він був інженером чи лікарем — усе-таки професія, а яка в нього, бідолахи? Вміння відчувати тенденцію? На цьому тепер далеко не заїдеш, а до пенсії ще сімнадцять років, чорт знає що може статися.

Я не скажу, що не довіряв нашому головному, ні. Він людина незлобива і взагалі досить чесна; зараз він попав у халепу, тому передав листа Глафіри Анатоліївни нашому секретареві, щоб той вів справу, — справді, пахне скандалом. А будь-який скандал у колективі кидає пляму на шефа, традиція кругової поруки.

Ні, подумав я, зараз нічого не можна відкривати; витримка і ще раз витримка; сьогодні ввечері піду до Штика; я не ясновидець, але очі людей мене рідко обманювали: я розчиняюся в них, даю їм змогу заволодіти мною — тільки так виникає єднання; надмірна довіра власному «я» роз’єднує людей; не можна вірити в свою правоту доти, поки ти не віддав себе правді опонента. Я відчував: у кінці нашої розмови Штик щось хотів відкрити мені, але чи то я повівся неправильно, чи то він не прийняв остаточного рішення, — замовк наглухо. Сьогодні я скажу йому всю правду. Так, це ризиковано, але іншого виходу