Читати книгу - "Репортер"

немає. Я вірю талановитим людям: це особливі моральні структури. Правда, ми надто щедрі на титул «талант», скільки у нас було «видатних», а минули роки, навіть не десятиліття, — і пам’яті ніякої не лишилось, одна прикра образа: для чого ніщо одягати в позолочене вбрання? А втім, насамперед треба ображатися на самих себе. Самі покірно приймали брехню, заздалегідь знаючи, що це підлий обман. Або ж якийсь спритний репортер збере свої записки в книжку, націдить повістинку — картонна конструкція, ні слова, ні характеру, та ще блисне кілька разів по телебаченню з угодним коментарем, — і вже «великий майстер», оскільки нагорі висловлена така «думка», а спробуй посперечайся з думкою — не вийде, вона ж не написана і не розпублікована, вона — думка… Ех, матінко наша Візантія, коли ж ми з себе випалимо рабство, коли навчимося бути самими собою?! Ніколи, відповів я собі спочатку. Мені стало страшно цієї відповіді, і я спитав себе, чому це так? І відповів: бо рабство викорінюється лише через закон і відкритість, через гарантований конституцією обов’язок висловлювати небажану точку зору. Параграф, який гарантує право, було затверджено тридцять шостого року сталінською конституцією, тільки чомусь дедалі більше саджали в тюрму 8а неугодну думку, не прислухаючись, та вже коли й прислухалися, то для того, щоб поставити до стінки… А тепер? Скільки разів газета пропонувала дати читачам право визначати бажаних їм авторів і тиражі їхніх книжок… Але ж навіть прізвища письменників, яких висунули на обговорення, досі конструюються в міністерствах, комітетах і спілках… Проте їх можна зрозуміти: коли змирилися з явною брехнею — «у нас одинадцять тисяч письменників», — то, будьте ласкаві, кожного забезпечте книжкою, хоч заздалегідь відомо: її ніхто не читатиме. А як же інакше? Інакше не можна, безробіття буде, а це супроти наших правил, та й що скажуть недруги з країн капіталу?!

А Штик — талант… Картина, що стоїть у нього в кутку, таки чудова, стільки в ній скорботи і таке величезне запитання, що просто диву даєшся, як можна сотні сторінок умістити на одному полотні! Справді, краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Штик ще й тому талант, що соромиться своєї роботи, шукає в твоїх очах реакції на неї, сповнений сумнівів, побудованих, однак, на внутрішній переконаності в своїй одвічній правоті…

Ні, я не можу зараз нічого говорити, навіть Васі. Хоч те, з чим зіткнувся Квіцінія і про що дізнався я, дуже страшно, просто жахливо, я не маю права ні на кого перекладати навіть частку своїх тяжких сумнівів. Переслідувач завжди неправий. Якщо я бодай у чомусь помилюсь, я буду справжнім негідником. Фашизм — це коли звинувачують невинного, наперед знаючи, що він не винен.

— Подзвони, Васю, — сказав я. — Сподіваюсь, я не заважатиму твоїй розмові з автором листа… З моєю тещею… Навпаки, одразу ж відповім на будь-яке запитання, що може виникнути…

— Як, Василю Георгійовичу? — трохи розгублено спитав головний.

— Та взагалі, — затинаючись, немовби переборюючи себе і не спускаючи при цьому очей з головного, сказав Вася, — таку розмову я проведу не по телефону, а особисто, віч-на-віч…

Анатолій Іванович розвів руками, ніби силоміць приставленими до його важкого тіла, показуючи всім своїм виглядом, що він ладен прийняти будь-яке рішення секретаря парткому, трохи присунувся до столу і дав цим, здавалося б, нічого незначущим жестом зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

У коридорі Вася шепнув:

— Не думай, що я спасував, старик… Лист паскудний, згоден… Тому краще, якщо я зараз поїду до цієї Глафіри Анатоліївни, а потім зустрінуся з Ольгою… Тільки, будь ласка, скажи мені, щоб я був упевнений у своїй позиції, — у тебе з Лізою справді нічого немає?

— Як це немає? — здивувався я. — Звичайно, є…

— Виходить, твоя теща правильно пише?

— Я дуже дружу з Лізою… Дружу. Розумієш? А коли мене примусять розвестися, я, мабуть, подумаю про те, щоб зійтися з нею по-справжньому… Одружитися? Ні… Це не для мене, досить… Жінки напрочуд швидко освоюються з імперським почуттям власності…

У своїй конурці, складаючи матеріали в папку, я помітив записку, написану рукою Лісафет: «Тебе негайно жде в Скліфосовського художник Штик». І вірші, написані в рядок, як проза: «Ідуть дощі, тумани зранку й холод. Ти грубку розпали, ще поки дух твій молод, мить зачекай… В дощах дороги й луки… Та мушу йти, годинника завів — мені він гірше муки, і боляче стократ, ніж стебла осоки, різці хвилин нестерпно ранять руки»…

Я побіг до Лізи, але її не було, сказали, що її спішно викликав якийсь грузин; Гіві, зрозумів я; мабуть, дуже важливо, якщо вона мені не написала, імовірніше — не захотіла нічого писати — через Кашляєва.

… В інституті Скліфосовського чергував молодий лікар; на щастя, він читав мою статтю про те, як тепер помалу притискують людей, які пішли в сервіс, — усіх, хто взяв ліцензії на автообслуговування, таксі, пансіонат (було багато відгуків; найвища радість для репортера, коли його робота викликав потік листів), і, хоч цей хірург був зовсім не згоден зі мною — «реставруємо капіталізм», — він дозволив пройти в палату до Штика, повідомивши, що в того вже був якийсь полковник Костенко з карного розшуку, але лікарі розмову припинили, бо підозрюють у пораненого набряк легенів.

… Штик важко дихав, широко відкриваючи рота, мене впізнав начебто не зразу, потім кивнув і, спотикаючись на літерах, прошамкав:

— Мабуть, помру… Русанов… Нехай тобі дадуть мій ключ з костюма… Якщо ні — у Колі Ситникова… На другому… поверсі… сім… Передай, я звелів принести нотаріальні… папери… Русаноза… У столі… Там і ощад… ощадкнижка… Зро зумієш… Його л… лист уп… пав… під шу… хляду… Русан… брав четверту… частину… В Загряжську від… відмо вили… Горенков… А Чурін… не знаю… Тільки пам’ятаю… Русанов про нього… гов… о… р… Іди…

Ситников залишив у себе мій паспорт, незважаючи на те що я двічі досить докладно виклав йому суть справи: Штик просить негайно привезти нотаріальні папери й ощадкнижку зі столу.

— А чого записку не написав? — спитав Ситников.

— Він ледве живий! У нього капельниця, всі руки поколоті…

— От жах, га?! — бородатий Ситников зітхнув. — А били ж його за три метри від моїх сходів! Якого такту людина?! Нікого не хотів тривожити криком, хоч ми всі до ранку працюємо, вибігли б…

Я не заперечував Ситникову, хоч знав, що Штика майже зразу оглушили… Але він так добре сказав про свого товариша; не часто ми говоримо про людей гарно, здебільшого ущипливо чи поблажливо…

Я ввійшов у майстерню Штика,