Читати книгу - "Зашморг"

по сигарети. — Чудова дівка. А ти її звідки знаєш?

— Сестричка моя.

Вкотре вже вимовляю я ці слона, і щоразу вони хвилюють мене не фальшем, а якоюсь дивною, нереальною правдивістю, немов і насправді стала мені Віра близькою, стала майже сестрою.

— Ну да? — дивується Анатолій. — Що ж вона тобі про мене говорила, цікаво?

— А от, що є такий Толя, що хлопець хороший, чесний.

— Вже прямо-таки чесний? — сміється явно потішений Анатолій.

Він підморгує і простягає мені сигарети.

— Вірі тоді заночувати у вас довелося? — байдуже кажу я між двома затяжками.

— Ага. Злива. А у нас в двох місцях шлях одразу розмиває. У темряві краще не рипатися.

— А навіщо їй взагалі треба було їхати? Передала б з тобою папери, і справі кінець.

— «Передала б», — Анатолій дивиться на мене іронічно. — Адже там особистий лист до нашого голови був. Ну, і їй він теж дещо в руки передав. Я так розумію. А сама вона у справах ні бум-бум. — Він невизначено крутить пальцями біля скроні. — Я ж бачив.

— А що ти бачив?

— Я? — хитро дивиться скоса на мене Анатолій. — Що бачив, того не зрозумів, а що зрозумів, того не бачив. Ясно?

— Ясніше не буває, — сміюся я. — Та мене загалом це все не стосується. А Віра з тобою сама їздила?

— А це тебе хіба стосується? — сміється у відповідь Анатолій.

— Тю! — зневажливо посміхаюся я. — Тут секрету немає і не було. Будь спокійний. Дурне діло було.

Я нарочито висловлююсь туманно. Але Анатолій цього не помічає.

— Еге ж, «дурне діло», — каже він. — Той діяч, як тигр, рвався у машину. Віра йому каже: «Я у справі їду, а не гуляти. Незручно, мовляв, тобі їхати». А він: «Не пущу тебе одну, і все», Ну, цирк. Я й то не витримав: «Що ж, — кажу, — з'їмо ми її, чи що?» «А ти, каже, — до чужих справ не лізь». Ну, а Віра, та теж з характером. Ні — і годі. А той… Був би в нього пістолет, застрелив би, їй-богу. А ти кажеш, «дурне діло»…

— Це Павло?

— А хто ж іще?

— Ну, а Віра як із ним?

— Вона з ним спокійно. Як поїхали ми, я ще не втямив, що до чого, і кажу: «Ревнивий у вас чоловік». А вона сміється: «Поки що, — каже, — не чоловік». — «Що ж, — кажу, — треба погуляти наостанку. Га?» Але Віра твоя щодо цього строга виявилась. Я таких, до речі, не люблю, але поважаю. Як вони там, либонь, одружилися?

Я мимовільно зітхаю.

— Ні, не одружилися, — відповідаю я. І машинально закурюю нову сигарету. Анатолій, раптом посерйознішавши, каже:

— Буває. Усяке, знаєш, у житті буває. І з нашим братом теж, не думай. То живеш-живеш, як трава. Їсти-пити є, від цих до цих уколюєш, увечері — телевізор, усе наче нормально, все у тебе є. Навіть на червоній дошці висиш. І раптом немов якась розумна людина тебе здалеку підштовхне. Як ти, опудало, живеш? І як навколо живуть і ще далі? Ти озирнись, ти прислухайся. Куди все рухається, куди мчить?

І переді мною на хвилину виявляється немов зовсім інша людина.

— Еге ж, Толю, — погоджуюсь я. — Не можна, як трава, жити. Мізкувати треба, що до чого.

Але Анатолій знову відчайдушно махає рукою.

— Мене ще до парламенту не обрали, — насмішкувато каже він, поглядаючи на мокре, посічене дощем скло. — І президента під суд я віддавати поки що не збираюсь. Навіть де для колгоспу дістати три машини й автобус, теж не мені довелося мізкувати, а Євгену Матвійовичу…

— Це голова ваш?

— Еге ж. Спочатку папери до Москви писав, потім гінця послав, потім сам московський начальник з дружиною приїздив. Тут лікувався. В цьому санаторії, у люксі. А потім от Віру прислав. Тільки після цього машини і видерли.

«Певно, сам Меншутін до них приїздив, — мимоволі глузливо думаю я. — Спочатку, звичайно, все їм пояснив, як жити, як працювати, що думати. А потім зглянувся і зробив ласку. Ну, та їм тут добре. Будь-яке начальство до себе запросити можуть, якому лікуватися треба».

— Наш Євген Матвійович теж блоху підкувати може, якщо потрібно буде, — посміхається Анатолій. — Та так, що й сама блоха не помітить. Отакий народний умілець. — Він несподівано зітхає і говорить уже іншим тоном: — Добре. Годі теревені правити. Їхати треба. А то наш умілець шкуру спустить.

— Толю, а ти більше цього Павла не зустрічав? — про всяк випадок все-таки запитую я його перед тим, як розстатися.

— Бачив, — несподівано повідомляє Анатолій і посміхається. — Цього літа бачив. Тут, у місті. Але зупинятися мені було ні до чого. Сумний він ішов. Я й подумав, як у них там з Вірою?

— Зрозуміло. Ну, бувай, Толю.

Я тисну йому руку і вилажу з машини.

Дощ уже не ллє, а січе, дрібний, холодний. Мене проймає холод. Ну й годинка, щоб їй грець.

Анатолій заводить мотор, хвацько розвертається навколо мене двором і вилітає за браму. А я поспішаю до себе в корпус.

У мене вже немає сумніву: Костя маю рацію, треба шукати цього невідомого Павла, прізвища і місця проживання якого я ще не знаю. Зате я знаю дещо про самого Павла. Якщо він міг так розлютуватися, коли Віра поїхала без нього, то на що він міг зважитися, коли Віра відмовилася вийти за нього заміж? А з слів Катрі, Віра підмовилась. Він що ж, божевільний, цей хлопець? Якщо не божевільний, то мерзотник, якого треба знайти і судити як убивцю.

Віктор сидить біля столу, відкинувшись на спинку крісла, і курить. Перед ним на столі лежить розкритий конверт, до якого недбало засунуто густо списані аркушики. Віктор палить, і задоволена посмішка блукає на його вилицюватому, міцному обличчі.

— Чим задоволений? — запитую я.

— Хлопці пишуть, почесну грамоту бригаді дали, — хвалькувато повідомляє Віктор. — Тепер у рахунок наступного року вугіллячко даємо.

— Либонь, і премію вручать?

— А на кий нам премія? — посміхається Віктор. — Нам пошану давай, портрет у газету.

— Ну, зайвих дві-три сотні не зашкодить, — заперечую я і теж закурюю. — Особливо сімейним. Ти переді мною не викаблучуйся.

— Тю! Дві-три сотні. Тут тисячу не знаєш куди дівати. — Віктор недбало махає рукою. — Знаєш, скільки наш брат заробляє? Тобі, вчителеві, і не снилося. Купити нічого, оце лихо. Крім горілки, звичайно. Але і в ній купатися не будеш.

— Як це так «нічого купити»? — дивуюся я.

— А так. От, наприклад, «Жигуль». Кожний би у нас радий купити. Немає. А на «Яву» вже більшість і не дивиться. Пройдений етап. Ну,