Читати книгу - "Зашморг"

там сину хіба що. Або, приміром, хату добудував би або й нову звів би. Знову ж таки матеріалів немає. Ну, гаразд. Хрін з ними. Я тоді п'ятий костюм куплю, третє пальто. Так? Але ти мені у такому разі не місцеву фабрику давай, а, припустимо, Брюссель, Лондон, Прагу. От і виходить, — Віктор посміхається, поблискуючи білосніжними зубами, — давай портрет, і точка!

— Та вже твій портрет будь-яку газету прикрасить, — кажу я.

— А що? Хлопець хоч куди. І нехай напишуть, тільки великими літерами: «Неодружений». Ех, від яких тільки красунь листи полетять! Во, наречену виберу! І тебе на весілля покличу, бо вчитель — усьому голова. Якби ми своїх учителів усе життя слухали, давно комунізм побудували б.

— Так от, скажи вчителеві, — в тон йому кажу я, — ти кого-небудь на цьому фото впізнаєш?

І показую йому ту ж саму фотографію.

Він присувається до столу, де горить лампочка, підносить фотографію ближче до світла і, несподівано насупившись, починає її вивчати.

— Так… — нарешті з жалем вимовляє він. — Не зміг я тоді з ними поїхати. А то б… Порушив, розумієш, режим. І з грілкою цілий день пролежав.

— А що було б, якби ти поїхав?

Віктор скрушно зітхає.

— Ех, не інакше, як одружився б, їй-богу. Адже один крок залишився. Ти собі навіть не уявляєш. Во, любов узяла, — він затискає пальцями горло. — А головне, все, можна сказати, підготував. Щоб, значить, без осічки, розумієш? Оксанка, ось ця сама, — Віктор тицяє пальцем у фотографію, — назавтра виїздила. Он воно що! А я, розумієш, лежу, як колода. Ну і все. Поїхала…

У тоні Віктора звучить неприхований жаль.

— А ще кого ти тут впізнаєш?

— Іще?..

Віктор підходить до столу і, не виймаючи рук з кишень, схиляється над фотографією, немовби знову її розглядаючи. Здається, першого разу він нікого, крім Оксани, не помітив.

— Ну, от Віра стоїть, — каже він, не відриваючи очей від знімка. — Костя, Максим, Павло… Та тут усі наші.

— Хто такий цей Павло?

— Павло хто такий? — перепитує Віктор, усе ще не в змозі відірвати погляду від фотографії на столі. — Нічого хлопець, ось за цією самою Вірою бігав.

— А звідки він, з якого міста, не знаєш?

— Звідки?.. З Орла, здається. Або з Воронежа. Не пригадую вже. Та навіщо він тобі здався?

Я давно чекаю цього запитання і вже готовий до нього.

— Начебто ми з ним десь зустрічалися, — кажу я. — Ти його прізвище не пам'ятаєш?

— Ні, — подумавши, відповідає Віктор. — Не пам'ятаю.

— Ну, такий тихий, скромний хлопчина, несміливий такий, еге ж?

— Ого, несміливий! — Віктор регоче. — Ми, знаєш, пішли якось до театру вчотирьох. Оксана моя з Вірою цією дружила. Бачиш, он, обійнявшись, стоять на фото. Ну от. Увечері, значить, через парк повертаємось, після театру, а на алеї шпана зібралася. Ну, і на гітарі якесь паскудство нашкварюють. Дівчата наші, звичайно, наддали ходу. Злякалися, зрозуміла річ. А Павло так, знаєш, спокійно до них підходить, гітару забирає і каже: «Чого ж ви такий божий дар калічите. Ану, слухайте». Та як видав… Мати божа! Дівчата наші збоку стоять, як зачаровані. Я, зрозуміло, коло них чатую. А хлопці ті його оточили, роти пороззявляли і не дихнуть — не охнуть. От як забрав.

— Що ж він заспівав?

— Не пригадую вже. Душевне щось. На зразок того, що мати, значить, сина із в'язниці чекає, а він за любов сидить. Потім гітару віддав і каже: «Ось, гаврики, мотайте на ус. У в'язниці холодно». І до нас пішов. А ти кажеш «несміливий»!

Отже, Павло починає окреслюватися. Цікава особа, здається. Проте поки що я не бачу, за віщо Віра його покохати змогла. За пісеньки?

— А який він на вигляд? — запитую я.

— Який? Ну, довгий такий, худий. — Віктор обводить мене поглядом. — Трохи, мабуть, нижчий за тебе. Ти вже занадто… Ну, який іще? Патлатий такий, очі чорні, циганські, гарячі. А що я ще помітив, пригадую, це руки у нього як у музиканта. Пальці довгі. Але нервовий, я тобі скажу, жах.

— Де працює, не казав?

— Професія у нього, знаєш, мирова. Кравець. Та ще й жіночий. Уявляєш? Оксанка йому якось каже: «Ой, як я вашій майбутній дружині заздрю. От уже одягнете». Ну, жартує, звичайно, а він так, знаєш, на Віру поглянув і каже: «Якщо у цьому вся справа, то я раджу вам краще за багатого йти. І любити у такому разі необов'язково». А очі вже злі, як у пса.

— А Вірі він подобався?

— Хто її зна. Вона, до речі, мовчазна була, серйозна. Але начебто подобався. Оксана казала. Та й разом вони завжди були. Взагалі ми всі так і чекали, що вони одружаться…

— Добре, — кажу я, — лягаймо спати. Дивись, котра година.

Цього разу світло ми гасимо одночасно.

Я з насолодою випростовуюсь під легкою ковдрою, але заснути швидко не щастить. Із заздрістю прислухаюся до солодкого сопіння Віктора. Він заснув, тільки-но поклав голову на подушку.

Після сніданку я вирушаю до міста.

Минувши, не поспішаючи, декілька тихих, затінених густими деревами вулиць курортної зони, потрапляю на метушливі, галасливі з крамницями та установами, вулиці ділової частини міста і незабаром, після коротких розпитувань, дістаюсь до двоповерхового будинку міського відділу внутрішніх справ.

Я знайомлюсь із черговим.

— Вам, здається, не слід до нас заходити? — ввічливо запитує він.

— Це ми спочатку так вирішили, — відповідаю я. — Не знали, з якою обстановкою зіткнемся. Але тепер усе з'ясувалося. Людина, яка цікавить мене, у вашому місті не проживає. А прийшов я ось чого: потрібна Москва.

І даю номер телефону Кузьмича.

А через кілька хвилин я вже чую у трубці його знайомий хриплуватий голос.

Скільки вже разів і з яких тільки міст не викликав я у важкі та щасливі хвилини цей знайомий спокійний голос. Часом мені добре перепадало, часом я тільки встигав сказати «слухаю», одержуючи короткий наказ. І вже зовсім рідко у нас виходили звичайні розмови про все. Але траплялися. Кузьмич розумів, що мені часом необхідно ковтнути порцію кисню. Але зараз… Як говорити мені з ним зараз?

Я коротко доповідаю Кузьмичу ситуацію, прошу відкликати мене відповідною телеграмою з санаторію і дозволити летіти до міста, де проживає цей Павло.

— А яке місто? — стримано запитує Кузьмич.

— На завтра уточнимо. Повідомлю окремо. Виліт туди дозволите?

— А кому ще накажеш летіти? Сам і лети. Й ось що ще. Начальник мені цей дзвонив, ну, з міністерства, як його?..

— Меншутін.

— О, о! Він і є. — Кузьмич несподівано посміхається і говорить уже зовсім іншим топом,