Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Провела долонькою по шиї, збудилася. Почала читати…
Коли Андрій повернувся з роботи, сивий художник саме полонив серце юної герцогині Альби.
– Плачеш? – Андрій обійняв Майку, поцілував у мокрі очі.
– Читаю… – Кинула книжку, притулилася до нього. – Назви мене… – прошепотіла. – Дай мені ім’я…
Він усміхнувся приголомшено.
– Ну, тоді і ти… Дай мені ім’я.
– Ні, ні… Ти – Андрій.
– Чому?
– Ну… Ти ж, певно, не змінився. Ходиш на роботу, керуєш автівкою, читав і читатимеш Троцького, Марксів-Маркесів… Повертався і повертатимешся до свого дому. А я тепер геть нова… Без імені.
– Добре. Подумаю, – загасив Майчине хвилювання. Допоміг звестися на ноги. – Піцу любиш? Може, пасту із соусом болоньєзе? Лазанью, пармську шинку?
– Лазанью.
– То збирайся. Тут поряд на Мечникова чудовий італійський ресторанчик. Повечеряємо…
Майка зголодніла, та думка про те, що вона зараз вийде з Андрієвого простору і… вже не повернеться, вчепилася в ноги, тримала – з місця не зрушити.
– Допомогти вдягнутися? – почула.
– Ні… – Напружилася, і скільки потім сиділи в італійському ресторанчику, стільки трусилася: оце і все? Все? Повечеряють, поцілує на порозі, запропонує викликати таксі…
– Додому? – спитав Андрій, коли на тарілках не лишилося й крихт.
Після червоного вина, лазаньї й салату з шинкою, що його замовив Андрій, з повними шлунками дерлися нагору.
– Розкажи про себе, – попросила Майка.
– У нас із тобою тільки одна відмінність: я народився не на морі. В іншому – те саме. Виріс. Самореалізуюся.
– Ще не самореалізувався?
– Безкінечний процес.
– Тому ходиш… на Ярославів Вал?
– Непереборна потреба змінити світ.
Майці здалося – Руська поряд. Та теж усе світ змінювати пнеться.
– Мені було цікаво… – збрехала відчайдушно.
– А-а-а… Ну, то навідаємося найближчим часом, – так легко відповів Андрій – у Майки крила відросли. Він розмірковував про них двох у контексті майбутнього. Чого ще треба? Нічого! Кохати його, цілувати ступні й бачити, весь час бачити тільки його, забути про все інше.
Інше нагадало скоріше, ніж розраховувала Майка. У середу, коли Андрій поїхав до бюро перекладів, а Майка ковтала чергову книгу з бібліотеки коханого, зателефонував начальник відділу Слободяник, чемно поцікавився Майчиним здоров’ям.
– Краще. Завтра вже буду, – ляпнула, відрубала зв’язок, серце впало.
– Не хочу… – розридалася. А мізки вже складали план: увечері до гуртожитку повернутися, бо зранку й перевдягнутися треба, і робочий блокнот прихопити, і, може, підручник з іспанської…
Андрій аніскільки не здивувався, коли увечері Майка видушила демонстративно оптимістично:
– От і все! На роботу викликали.
– Зараз? – Дивиться на годинник. – Дев’ята вечора. Щось термінове?
– На роботу завтра. Але маю до гуртожитку їхати. Там і блокнот, і одяг… – белькоче розгублено, додає знічено: – І взагалі…
– Довезу тебе.
– Ні! Таксі викличу. – Мазохістка. Відмітає можливість побути поряд з Андрієм зайві кілька хвилин. Наче чекає – ось зараз він вибухне, скаже: «Та довезу! А ти тільки візьмеш у гуртожитку все, що тобі треба, і ми повернемося… додому».
– Не переймайся. Сам викличу, – каже Андрій спокійно. – Знаю нормальну службу, де завжди є вільні автівки.
Клята невизначеність. Майка тулиться на задньому сидінні таксі, що воно мчить до гуртожитку, перед очима – смерть, просто смерть: Андрій виходить разом із нею у двір, де вже гурчить двигуном автівка з шашками… Галантно відчиняє дверцята – сідай! – зачинив дверцята, махає їй рукою… І… все? Таксі вже вивертає з двору, а Майка ще не вірить: він не спитав, коли повернеться чи хоча б коли зустрінемося… У нього немає Майчиного мобільного, і вона не здогадалася записати його номер! Він не знає, де її гуртожиток… А вона не наважиться сама постукати у його двері. Клята, клята невизначеність! Сподіватися на випадкову зустріч у прокуреній мансарді на Ярославовому Валі чи припустити, що Андрій чекатиме її біля офісу «Гібралтару»?
– Не чекатиме… – Зиркає в бокове скло, бо він міг би отямитися, здогадатися про Майчині мордування, сісти за кермо «міні-купера», гнатися за таксі, щоби все виправити…
За вікном мерехтять безнадійні вогні.
– Перепрошую! Повернімося… – раптом просить Майка водія, пояснює безпомічно: – Забула дещо…
Таксі залишає Майку на Мечникова – над вулицею висить Андріїв будинок. Майка шкребеться до нього бетонними сходами, прокладеними в горі, ворожить навмання:
– Вдома! Не вдома. Вдома… Чекає на мене, знає, що повернуся…
Врешті долає сходинки, зупиняється, бо серце гупає, як скажене.
«Нікого немає вдома!» – шепочуть Майці темні вікна Андрієвої квартири.
Поривається до будинку: ключі… У неї ж мають бути ключі від Андрієвої квартири! Шарудить у кишенях – забула! Роззирається безпомічно – і «міні-купера» нема. То ж просто смерть…
На метро з пересадками й двома маршрутками близько опівночі Майка дісталася гуртожитку. Руслана не спала – старанно повторювала вголос завдання від пані Пілар.
Майка мовчки впала на ліжко, заплющила очі. «Тільки не чіпай мене! Не чіпай!» – попросила сусідку подумки.
– З Вишенським була? – почула холодний Вирвин голос.
Напружилася.
– Хто такий Вишенський?
– Андрій…
Майка завмерла, проковтнула клубок у горлі.
– Ну?… – прошепотіла.
– Ідіотка!
Майка почервоніла до скронь, звилася, сіла на ліжку, їла очима Русланину спину – так і не обернулася, гортала підручник з іспанської, крутила в руці кулькову ручку.
– Та повернися! – вигукнула, мов навіжена.
Руслана відклала книжку, підвелася… Поправила довгі коси, наче без того ніякої розмови не вийде, опустилася на ліжко навпроти Майчиного. Дивилася Майці в очі зухвало.
– Ну… Повернулася, – мовила холодно.
Майка б вихлюпнула в карі Русьчині очі такого гніву – враз би забула про самозакохану впевненість, та раптом закліпала повіками, схлипнула, втерла одну сльозу, а ті у відповідь – рясно, не зупинити. Впала на ліжко, обхопила подушку – ридала, поки сил вистачало. А як знесилилася – відвернулася до стіни, схлипувала судомно, наче без того дихати не могла.
– Заспокоїлася? – спитала Руслана.
– Чого тобі?
– Мені? Нічого. З тобою що?
Майка наїжачилася, обернулася до сусідки.
– Звідки взнала, що я з Андрієм?…
– Ну, ти не перша…
– Брешеш! Немає в нього дівчини!
– Серйозно? Тебе до двадцяти семи років виглядав?!
Майка зиркнула на Руслану недобро.
– А мені однаково! Тобі чого пече, що я з ним?… Навіщо дзвонила, якщо знала?… Гніваєшся?…
– Дістала ти мене, Гілка!
– Ревнуєш?
– Шкода тебе… Уже плачеш…
Майка знітилася, гнів за мить випарувався.
– Русю… – прошепотіла. – Я жити без нього не можу.
– А ти… вчися! Бо доведеться… – відрізала Руслана, повернулася до столу: складала книжки, зошити.
– Чому?
– Тому що Андрій… Він класний. Людина світу – багато знає, ще більше розуміє. З ним цікаво. Він мудрий… І екстремальний… Живе за власними принципами. Тобі їх не зрозуміти. І не прийняти.
– Та мені по цимбалах,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.
