Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

позбутися відчуття, що тут було щось не так.

Нарешті настала черга Немура — він мав підсумувати всі досягнення як керівник проекту й виступити в промінні слави як автор блискучого експерименту. Це був той день, якого він чекав протягом усього свого життя. Він справляв велике враження, коли стояв на платформі й коли говорив, я ловив себе на тому, що киваю головою, підтверджуючи речі, у правильності яких не сумнівався. Дослідження, експеримент, хірургічне втручання й мій подальший ментальний розвиток були описані в усіх подробицях, і він щедро прикрашав свій виступ цитатами з моїх звітів. Не раз мені довелося чути, як зачитувалося перед цією публікою щось дуже персональне або дурне про мене. Слава Богу, у мене стало розуму не записувати чимало подробиць про моє спілкування з Алісою та про своє інтимне життя.

Потім в одному місці своєї доповіді він сказав ось це:

— Ми, всі, хто працював над цим проектом в університеті Бекмана, вельми задоволені, знаючи, що нам пощастило виправити одну з помилок природи й завдяки застосуванню нашої нової техніки створити високорозвинену людину. Коли Чарлі прийшов до нас, він перебував поза суспільством, сам-один у великому місті, без друзів і родичів, які подбали б про нього, без ментального спорядження, без якого неможливе нормальне життя. Ніякого минулого, ніякого контакту з теперішнім, жодних надій на майбутнє. Можна стверджувати, що Чарлі Гордон реально не існував до нашого експерименту…

Не знаю, чому мене так розгнівало те, що вони думають про мене як про монету, виготовлену в їхній особистій скарбниці, але я певен, це було відлунням тієї ідеї, яка виникла в куточках мого розуму, відколи ми прилетіли в Чикаго. Я хотів підхопитися на ноги й крикнути кожному, що він йолоп: я людське створіння, я особа — з батьками, спогадами й історією — і я існував до того, як ви мене завезли до своєї операційної! Водночас десь у розпеченій глибині мого гніву виникла думка, яка стривожила мене, коли говорив Штраус, і навідала мене знову, коли Немур підсумовував результати їхніх досліджень. Вони помилилися — звичайно ж, помилилися! Статистична оцінка періоду, необхідного, щоб довести перманентність змін, спиралася на давніші експерименти у сфері розумового розвитку та навчання, на періоди, притаманні нормально тупим або нормально розумним тваринам. Але було очевидним, що вичікувальний період має бути продовжений у тих випадках, коли розум тварин був збільшений удвічі або втричі.

Висновки Немура були передчасними. Як для Елджернона, так і для мене треба більше часу, аби переконатися, що зміни залишаться. Професори припустилися помилки, і ніхто її не помітив. Я хотів підхопитися на ноги й сказати їм про це, але не міг поворухнутися. Як Елджернон, я відчув, що сиджу в клітці, яку вони збудували навколо мене.

Тепер вони проголосять час запитань і, перш ніж мені буде дозволено пообідати, я муситиму розважати це високодостойне товариство. Ні. Мені треба забиратися звідси.

— У якомусь розумінні, він став результатом модерного психологічного експериментування. Замість оболонки зі слабким розумом, загрози суспільству, яке мусить боятися його безвідповідальної поведінки, ми тепер маємо чоловіка, наповненого гідністю та чутливістю, готового посісти своє місце як достойний член суспільства. Я хочу, щоб ви почули кілька слів від Чарлі Гордона…

Чорт би його забрав. Він не розуміє, про що говорить. Висока хвиля обурення накотилася на мене. Я зачаровано дивився, як моя рука стала рухатися незалежно від моєї волі й відкрила засувку на клітці Елджернона. Коли я відчинив дверці, він підняв голову й подивився на мене. Потім обернувся, вискочив із клітки й побіг по довгому столу.

Спочатку він загубився на дамастовій скатерті, біла пляма на білому тлі, аж поки одна з жінок, які сиділи за столом, заверещала й підхопилася на ноги, відсунувши свого стільця. Біля неї перекинулося кілька глеків із водою, а тоді Берт закричав:

— Елджернон утік!

Елджернон стрибнув зі столу на платформу, а звідти на підлогу.

— Ловіть його! Ловіть! — хрипким голосом закричав Немур, а публіка, розділена своїми намірами, перетворилася на хащі рук і ніг. Кілька жінок (либонь, не причетних до експериментальних досліджень) спробували вилізти на нестійкі складані стільці, але інші, що погналися за Елджерноном, позбивали їх на підлогу.

— Зачиніть задні двері! — крикнув Берт, який знав, що в Елджернона вистачить розуму побігти в тому напрямку.

— Утікай! — почув я власний голос. — Біжи до бічних дверей!

— Він утік крізь бічні двері! — повідомив хтось.

— Ловіть його! Ловіть! — благав Немур.

Натовп ринув із великої зали в коридор. Елджернон мчав застеленим килимом вестибюлем, організувавши веселе полювання. Потім він шмигнув під столи у стилі Людовіка XIV, побіг навколо пальм у вазонах, угору сходами, завернув за кілька кутів, знову вибіг на сходи, але тепер побіг ними вниз, вибіг у головне фойє, приєднуючи до гонитви інших людей, яких він проминав. Дивлячись, як юрми людей гасають туди-сюди по фойє, ганяючись за білим мишем, розумнішим за багатьох із них, я пережив ні з чим не зрівнянну втіху, якої ще ніколи не переживав.

— Смійся, смійся! — пирхнув Немур, який налетів на мене. — Але якщо ми його не зловимо, то весь експеримент опиниться під загрозою.

Я підняв великого кошика зі сміттям, удаючи ніби шукаю під ним Елджернона.

— А ви знаєте, що припустилися помилки? — запитав я. — І, можливо, тепер не має значення, зловимо ми його чи ні?

Через секунду з півдесятка жінок із вереском вибігли з жіночої туалетної кімнати, притискаючи спідниці до ніг.

— Він там, — заволав хтось.

Але на мить натовп чоловіків нерішуче зупинився перед написом: кімната для леді. Я першим перетнув невидимий бар’єр і ввійшов у священні ворота.

Елджернон сидів на одному з умивальників, дивлячись на своє відображення в дзеркалі.

— Ходи сюди, — сказав я. — Ми вийдемо звідси разом.

Він дозволив мені взяти себе й покласти до кишені.

— Сиди там тихо, поки я тебе не випущу.

Інші чоловіки вдерлися крізь обертові двері — вигляд у них був винуватий, ніби вони сподівалися побачити цілий гурт верескливих голих жінок. Я вийшов, поки вони здійснювали пошук у кабінах, і почув голос Берта:

— У вентиляторі є дірка. Мабуть, він проскочив туди.

— З’ясуй, куди вона веде, — сказав Штраус.

— Збігай на другий поверх, — мовив Немур, махнувши Штраусу рукою. — А я спущуся в підвал.

Тут вони обидва вибігли з жіночої туалетної і сили пошуку