Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

Стояло в кімнаті залізне ліжко з продавленим матрацом, а вузьке вбого завішене вікно виходило на город із рясним урожаєм старих бляшанок. Проте за городом було дивовижне, глибоке небо й цілий ряд тополь на багрянім тлі дальніх пагорбів.

— Погляньте, панно Брук, як сідає сонце, — палко вигукнула Енн із рипучого твердого крісла-гойдалки, на яке вовкувато вказала їй Кетрін.

— Бачила я, і не раз, як воно сідає, — холодно кинула та, не підводячись із місця й думаючи про себе: «Красно дякую, що зглянулась на мене зі своїм сонцем!»

— Ні, не бачили. Сонце ніколи не сідає однаково. Присядьмо тут удвох і насолодімося красою цього вечора, — мовила Енн, і собі думаючи: «Ти колись хоч щось приємне кажеш?»

— Прошу вас, без дурниць!

Яка гірка образа! Та ще й зі зневагою в усьому тоні Кетрін! Енн відвернулася від вікна і глянула на неї з рішучим наміром вийти геть. Проте в очах Кетрін майнуло щось дивне. Невже вона плакала? Ні, звісно, ні. Неможливо було уявити собі Кетрін Брук у сльозах.

— Ви не надто привітні зі мною, — поволі проказала Енн.

— Я не вмію прикидатися. Не маю вашого таланту поводитись по-королівському й усім казати те, що вони хочуть почути. Ви — небажана гостя. Та й хіба можна бути привітною в цій кімнаті?

Кетрін презирливим жестом указала на бляклі шпалери, тверді пошарпані стільці й хиткий туалетний столик з обвислим мусліновим рюшем.

— Кімната незатишна, та нащо ж ви живете тут, коли вам не подобається?

— Нащо-нащо… Ви не зрозумієте. Та це й не має значення. Мені байдуже, що кажуть інші. Що привело вас сюди? Авжеж не гарний вечір.

— Я прийшла запитати, чи погодитеся ви провести різдвяні канікули зі мною в Зелених Дахах.

«А тепер, — подумала Енн, — на мене чекає цілий шквал ущипливих слів. Аби ж вона хоч присіла! Стоїть так, мовби прагне, щоб я швидше пішла».

Утім, зо хвилину Кетрін мовчала. Тоді неквапно мовила:

— Чого ви мене запрошуєте? Адже не тому, що я вам подобаюся. Навіть ви не зможете вдати такого.

— Я запрошую вас тому, що мені нестерпна думка про будь-кого, хто мусить на Різдво лишатися в такому місці, — щиросердо відказала Енн.

Аж тут пролунало саркастичне:

— Ясно. Звичне благодійне поривання. Та поки що, панно Ширлі, мені ваша благодійність не потрібна.

Енн підвелася. Ця дивна, брутальна дівчина розлютила її. Вона підійшла до Кетрін і глянула просто їй у вічі.

— Знаєте ви чи ні, панно Брук, але що вам справді потрібно — то це добряча прочуханка.

Якусь мить вони дивилися одна на одну.

— Тепер вам, здається, полегшало, — мовила Кетрін. Проте зверхнього, грубого тону вже не було чути в її голосі. Навіть кутики вуст її легенько сіпнулися.

— Так, — відповіла Енн. — Я давно вже хотіла сказати вам це. Я запрошую вас у Зелені Дахи не тому, що виявляю вам ласку — і ви це знаєте. Я пояснила вам справжню причину. Ніхто не повинен зустрічати Різдво в такім домі. Мені бридка сама думка про це.

— Ви це робите тільки тому, що вам жаль мене.

— Так, мені жаль вас, Кетрін. Бо ви закрилися від життя — а тепер воно закривається від вас. Покладіть цьому край. Розчахніть двері назустріч життю — і воно прийде.

— Енн Ширлі пропонує свій варіант старого банального прислів’я: «Щоб від дзеркала усмішку мати, мусиш сам її дарувати»? — знизала плечима Кетрін.

— Як усі банальності, ця — абсолютно правдива. То ви їдете в Зелені Дахи чи ні?

— А що ви сказали б — собі, не мені, — якби я відповіла, що їду?

— Сказала б, що на моїй пам’яті це перший ваш проблиск здорового глузду, — так само вщипливо мовила Енн.

На диво, Кетрін засміялася. Вона підійшла до вікна, гнівно зиркнула на полум’яну смужку призахідного видноколу — все, що лишилося їй від краси змарнованого вечора, — і знов повернулася до Енн.

— Гаразд… я поїду. Тепер ви можете, як годиться, сказати мені, що ви дуже раді, і що ми гарно проведемо час.

— Я справді рада. Але як ви проведете час, я не знаю. Це великою мірою залежить від вас самої, панно Брук.

— О, я буду на диво чемна. Цікавою гостею, мабуть, не стану, та обіцяю вам не їсти з ножа й не грубіянити людям, котрі казатимуть мені щось там про чудову погоду. Скажу вам щиро — я їду з вами лише тому, що навіть мені нестерпна думка про те, щоб усі свята провести тут самій. Пані Денніс збирається на Різдво до своєї доньки в Шарлоттаун. Це так нудно — самій варити собі їсти. Я нікудишня куховарка. Така от перемога матерії над духом. Тільки пообіцяйте не бажати мені веселого Різдва. Не хочу бути веселою на Різдво.

— Як скажете. Та за двійнят я не ручаюся.

— Я не пропоную вам посидіти тут — ви змерзнете. Але, бачу, ваше сонце сіло, а замість нього зійшов дуже гарний місяць, тож я проведу вас додому й допоможу милуватися ним, якщо хочете.

— Хочу, — відказала Енн. — А ще хочу, щоб ви знали, що в нашому Ейвонлі місяць буває далеко гарніший.

— То вона їде? — здивувалася Ребекка Дью, наповнюючи гарячою водою грілку для Енн. — Ох, панно Ширлі, сподіваюся, ви не почнете навертати мене в магометанство — бо вам би напевне вдалося. А де Цей Кіт? Вештається Саммерсайдом, коли надворі нульова температура!

— Не за новим термометром. А Димко лежить, скрутившись, у мене в башті, у кріслі-гойдалці побіля пічки, і вуркоче від задоволення.

— Ну, то добре, — відповіла Ребекка Дью, замикаючи кухонні двері й здригаючись від холоду. — Я мрію, щоб у світі кожному було так тепло й затишно, як нам сьогодні.

5

Енн не знала, що її від’їзд із мансардного вікна Ялинового Затінку споглядала маленька Елізабет — заплакана й із тоскним відчуттям, наче все, що робить її існування вартим того, щоб жити, надовго з нього здиміло, і що тепер вона — найсумніша з усіх найсумніших Ліззі. Проте, коли сани зникли за рогом Примарного провулку, Елізабет пішла й уклякла біля свого ліжка.

— Милий Боже, — прошепотіла вона, — я знаю, що не варто й просити в Тебе веселого Різдва собі, бо ні бабуся, ні Жінка не бувають веселими, але зроби моїй любій панні Ширлі веселе-веселе Різдво й привези її щасливо знов до мене після канікул.

Тим часом Енн уже тішилася різдвяним щастям. Вона просто сяяла, коли поїзд рушив зі станції. Ось він проминув похмурі, негарні