Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

губернії, де він відбував своє чергове заслання, у Петроград, М. Скрипник був обраний секретарем Центральної ради фабрично-заводських комітетів. Під час Жовтневого збройного повстання був членом Військово-революційного комітету при Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів.

У післяжовтневий період життя і діяльність М. Скрипника пов'язані з Україною, куди він прибув у грудні 1917 р.

Щоправда, він деякий час вагався, не зважувався взяти на себе відповідальну роль у подіях на Батьківщині, від якої був відірваний протягом 12 років. Невпевненість породжувало і слабке знання української проблеми, заплутаність, суперечливість процесів в Україні, де на той час у гострий конфлікт увійшли соціальна і національна революції, дедалі загострювався конфлікт між Радою Народних Комісарів і Українською Центральною Радою.

У своїй автобіографії М. Скрипник так описав свій приїзд і перший рік роботи в Україні: «Перший Всеукраїнський з'їзд Рад викликав мене на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Провів І Всеукраїнську конференцію селянських депутатів у січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад в Полтаві обрала мене на голову Робітничо-селянського уряду України та народним секретарем закордонних справ, це затвердив і II Всеукраїнський з'їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі в квітні 1918 р. мене обрали до повстанського Народного Секретаріату, а на партійній нараді там також обрано на члена й секретаря Організаційного бюро по скликанню І з'їзду КП(б)У, що обрав мене кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918 р. я ввійшов до ЦК. Того ж таки 1918 р. ЦК направив мене для роботи у ВЧК, де я був членом колегії та завідуючим відділом по боротьбі з контрреволюцією. В січні (1919 р.) знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УСРР народним комісаром державного контролю».

Як голова Народного Секретаріату (а він обіймав цю посаду з 4 березня по 18 квітня 1918 p.), M. Скрипник наприкінці березня 1918 р. очолив Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату – урядову делегацію до Москви для інформації уряду Росії про рішення II Всеукраїнського з'їзду Рад (17—19 березня 1918 р.) для домовленості про форму взаємовідносин РРФСР з Радянською Україною у зв'язку з підписанням Брестського миру і початком окупації України німецько-австрійськими військами. У спеціальній статті і виступі 1 квітня 1918 р. на засіданні ЦВК Рад РРФСР М. Скрипник розкрив суть рішень II Всеукраїнського з'їзду Рад: проголошення незалежності України, незмінність дружнього ставлення до Росії (Брестський мирний договір лише «формально розкривав ті федеративні узи, які досі зв'язували Російську Федерацію з Україною»), рішимість боротись проти окупантів і Центральної Ради, за відновлення в Україні влади Рад і федеративних зв'язків з Росією.

Після оголошення декларації повноважного посольства РНК 3 квітня 1918 р. ухвалив резолюцію, в якій висловив своє «захоплене співчуття героїчній боротьбі трудящих і експлуатованих мас України».

Народному Секретаріату УСРР довелось працювати в екстремальних умовах воєнного часу, нестримного процесу втрати території України в міру її окупації іноземними військами. З різних обставин статус України як національно-державного утворення не усталився, постійно змінювався, нерідко втілював у собі в різних комбінаціях принципові підходи до розв'язання національної проблеми з факторами тимчасової дії, елементами політичного, дипломатичного характеру, зокрема – умовами Брестського миру. Таке поєднання часом було досить суперечливим. Постійна ж причетність М. Скрипника до пошуків розв'язання щонайскладніших проблем національно-державного будівництва, відносин з іншими державними утвореннями виробили в ньому своєрідну методу, якій він не зраджував і в подальшому, намагаючись іноді штучно поєднувати суперечливі елементи, хоч настійної потреби в цьому уже й не було. Це часом призводило до виникнення нових ускладнень, коштувало самому М. Скрипнику нелегких моральних переживань і збитків.

На весну 1918 р. великої актуальності набув процес об'єднання більшовицьких організацій у всеукраїнському масштабі, утворення партійного центру. М. Скрипник взяв на себе у цій справі одну з визначальних ролей. Він не пристав ні на платформу прихильників «лівих» поглядів, які відстоювали форсування повстання проти окупантів і створення з цією метою окремої Компартії України, ні на позицію прибічників правих поглядів, які виходили з того, що без допомоги з боку Росії повстання безперспективне, внутрішніх потенцій для нього недостатньо, а Компартія України має бути обов'язково складовою частиною РКП(б).

На Таганрозькій партійній нараді (19—20 квітня 1918 р.) М. Скрипник запропонував резолюцію, яка відкидала і «меншовицько-угодовські» пропозиції правих поглядів, і «есерівський чистий інсуррекціонізм» виразників «лівих» поглядів. Учасники наради у більшості згодилися з ним і визнали за необхідне організувати партизансько-повстанську боротьбу трудящих в тилу німецько-австрійських військ, визначили курс на підготовку повстання проти окупантів та їх пособників, підкресливши «залежність успіху цього повстання від збереження і зміцнення Радянської влади в Російській Федерації і від дальшого розвитку світової соціалістичної революції». Одним із найневідкладніших і найзначніших партійних завдань учасники наради визнали «відтворення класової партійної організації пролетаріату та її керівництво в справі організації і ведення повстання робітничого класу і селянства проти диктатури контрреволюційної буржуазії».

Проекту резолюції правих (автор Е. Квірінг) «Створити автономну партію з своїм Центральним Комітетом і з своїми з'їздами, але підпорядковану спільному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії» М. Скрипник протиставив свій: «Створити самостійну комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди і зв'язану з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)».

Учасники наради більшістю голосів знову підтримали М. Скрипника. Серед тих, хто голосував за запропоновану ним резолюцію, були і однодумці Г. П'ятакова, Г. Лапчинського – «ліві комуністи», прибічники утворення окремої комуністичної партії в Україні. Для підготовки з'їзду більшовицьких організацій України було призначено Організаційне бюро, до якого ввійшли А. Бубнов, Я. Гамарник, В. Затонський, С Косіор, І. Крейсберг та ін. Очолив Оргбюро (став його секретарем) М. Скрипник. На його ж пропозицію було ухвалено назвати майбутню республіканську партійну організацію Комуністичною партією (більшовиків) України. Нарада не прийняла пропозицію полтавської групи більшовиків і «лівих» українських соціал-демократів назвати партію «Українською комуністичною партією», оскільки це суперечило її інтернаціональному характерові, а також відхилила запропоновану Е. Квірінгом назву партії «РКП(б) – на Україні».

Однак на І з'їзді КП(б)У (5—12 липня 1918 p., Москва) М. Скрипник не зміг зміцнити своїх позицій, закріпити зароджені тенденції. Так, за наполяганням правих було вирішено розформувати Народний Секретаріат (М. Скрипник, що очолював тоді Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів, інакше – Повстанський народний секретаріат або Повстанська дев'ятка, – був проти). Не пройшли й інші проекти резолюцій М. Скрипника, зокрема принципова – про поточний момент.

Як і на