Читати книгу - "Живі книги"

балконі з’явилася Уляна Марківна.

– Пані, ішли б ви додому та погодували б тварину! Бо вона цілий день вас виглядає. Мабуть, голодна вже! Сильво, тихо ти, тихо! Зараз тебе погодують! – звернулася до кішки старенька.

Амалія, хід думок якої так несподівано перервався, підвелася й помахала рукою сусідці.

– Я не можу втрапити до квартири! У мене… У мене немає ключів, – показала вона старенькій порожні руки.

– Господи ж ти Боже мій! То що, ви збиралися ночувати тут на лавці? А кішка б вила нам усю ніч?! Треба ж щось робити! А ви не можете комусь зателефонувати зі своїх знайомих? – крикнула старенька. – Хай би прийшли та…

– Не треба нікому телефонувати, – Амалія здригнулася від хриплого чоловічого голосу позаду й озирнулася.

У двох кроках від неї стояв нетверезий двірник, його вона бачила кілька разів із балкона, коли той підмітав перед домом чи тягав сміття з під’їзду в сміттєві баки.

– Я відкрию. Звісно, це робота… Тож…

– Так, я розумію, але в мене наразі немає із собою грошей. У мене вкрали сумочку. Там і гроші, і документи, ключі теж…

– Розберемося, – уважно подивився двірник на жінку і хитнувся на ногах, – я допоможу. Колись віддячите. Куди ви, в біса, дінетеся?

Він хмикнув і нетвердим кроком пішов до під’їзду. У дверях зупинився, озирнувся і спитав:

– Однокімнатна, п’ятий поверх?

– Так, – розгублено промовила Амалія.

Вони піднялися ліфтом нагору й вийшли. Двірник рушив уперед, Амалія за ним. Але він рішуче озирнувся і виставив перед собою брудну руку.

– Стійте тут! І відверніться, нічого тут вирячатися! Як закінчу, гукну.

– Але як же…

– А так! – рішуче відповів двірник і нахилився перед дверима.

За хвилину Сильва кинулася їй під ноги, обійшла навколо, потерлася головою об литку, ковзнула м’яким боком по ногах, лоскотнула хвостом і знову забігла у квартиру, ніби запрошуючи слідувати за нею.

31

Віктор пригальмував біля першого під’їзду, показав Женьці той, куди заходила Амалія, висадив дівчину і проїхав далі. Запаркувався так, щоб було видно двір, і завмер. Дівчина почимчикувала вздовж будинку, оминаючи калюжі.

«Добре йому: то спостерігає за світом, як сліпий, то крізь тоноване вікно автівки… А мені що робити? Блукаю тут, як голий на площі… – подумала дівчина і розгледілася навколо. – О, вже й бабусі косяки на мене кидають… О! Бабусі!»

Дівчина з дуже чемним виразом обличчя підійшла до двох літніх жінок, які після грози вийшли зі своїх квартир подихати свіжим повітрям і поділитися новинами. І незнайома дівчина, явно не з їхнього будинку, відразу привернула їхню увагу.

– Доброго дня! А ви місцеві люди? Чи не допоможете мені?

– Так-так, місцеві! – закивали бабусі, одна усміхнено, друга насторожено.

– А чи не знаєте, на якому поверсі живе така елегантна пані, ось із цього під’їзду? – Женька вказала пальцем на залізні двері. – Така струнка, носить мереживні рукавички, знаєте її?

– Ааа! Є така! – жваво відповіла одна.

– А чого це ти розпитуєш? – підозріло спитала інша й пхнула приятельку ліктем у бік.

– Та ми з нею домовлялися, я манікюр роблю на дому, – помахала Женька своєю спеціальною сумочкою з необхідним реманентом і задля переконливості показала власні нігті, цього разу розмальовані під зебру.

– То раз домовлялися, маєш знати, куди йти! – відповіла недовірлива.

– У мене ще зі школи «цифровий кретинизм», – узялася пояснювати Женька, – я все записую. От і адреса пані Амалії в мене в мобільному записана. А в ньому сіла батарейка. Я, бачите, приїхала, під’їзд пам’ятаю, а поверх і квартиру ні. Вона ж у мене не одна клієнтка…

– Ааа… Ну, буває-буває. То вона Амалія? Бач, Уляно, і ім’я чудернацьке, як і вона сама! І навіщо їй манікюр, як вона завжди в рукавичках?

– Ти, доню, підіймайся на п’ятий і праворуч. Он її балкон, незасклений. Вона недавно переїхала. Старі господарі подалися за кордон, продали материну хату. Тих ми добре знали, тридцять років тут живемо, а вона не спілкується ні з ким, сумна ходить, хоч і гарна.

– Так, я теж це помітила. Але хіба можна лізти в душу? Моя справа – нігті, – непідробно зітхнула. – Дякую вам! Побіжу, бо вже час, мабуть, чекає.

– Ой, боюся, не до тебе їй сьогодні! – навздогін промовила одна з бабусь. – Вона сама ледве до хати втрапила. Та йди вже, раз домовлялася.

– Дякую! – помахала Женька рукою з чудернацьким манікюром і легкою ходою рушила до під’їзду.

Аж за дверима, на яких, на щастя, був зламаний кодовий замок, Женька дістала свій мобільний і звітувала Віктору про стан справ.

– Ну, підіймайся. Потім маякнеш мені, як вона.

– Але що ж я їй скажу?!

– Ну, то вигадай щось. Скажи, що почула, як той пан Юрій у кав’ярні розповідав, що з нею трапилося. Хай уже він буде крайнім. Ну, ти там орієнтуйся за ситуацією…

– Угу. Що вже тепер, коли згодилася. Ясен пень, сліпий сам не впорався б! Треба допомогти!

– Женююю… Ставлю коньяк, аби ти тільки більше мене не чмирила!

– Ловлю на слові! – весело відповіла дівчина й натиснула кнопку виклику ліфта.

Уся ця історія видавалася їй геть нереальною: несліпий сліпий, пограбована письменниця – не-письменниця, пильні бабусі біля будинку і її брехня-експромт… День хилився до вечора, і Женька раптом усвідомила, що не обідала, хіба що зжувала мимохідь шоколадний батончик, але збурені емоції приглушили відчуття голоду, дівчина перейнялася несподіваним сюжетом і навіть раптом сама стала персонажем якоїсь дивної історії.

На мить у її голові промайнула думка: «Хоч записуйся у кав’ярні в іншу картотеку та розказуй комусь. Але ж не повірять!»

Напівтемний подряпаний та обпльований ліфт випустив її зі своїх обіймів на п’ятому поверсі. На звичайному поверсі звичайного панельного будинку з пошарпаними стінами, брудними вікнами та різномастими дверима. Вона роздивилася навколо – нічого особливого. Запах вологої штукатурки, змішаний із запашком сміттєпроводу, три килимки біля чотирьох дверей, під стелею навпроти ліфта – помальована лаком для нігтів лампочка (мабуть, щоб не вкрали), недопалки на сходинках, коробка з-під піци на площадці між поверхами, біля неї бляшанка – певне, прихисток якоїсь нічийної тварини.

Женька та всі її приятелі жили в подібних будинках спального району практично все життя. Але уяви ти тут Амалію в халаті, капцях і з відром сміття в руці було неможливо.

Дівчина знизала плечима і зробила крок до дверей праворуч. Прислухалася, але вчула лишень стукіт власного серця. Підняла руку й натиснула кнопку дзвінка.

32

Якби хтось нормальний побачив цю сцену, йому було б над чим подумати. А якби він ще знав її причини