Читати книгу - "Несподівана вакансія"

Пеґфорд поринав у нічні сутінки, а в колишньому будинку священика Парміндер Джаванда переглядала свій гардероб, міркуючи, у що краще вбратися для прощання з Баррі. Вона мала декілька темних суконь і костюмів, що пасували б до цієї події, та однак знову і знову перебирала одяг, не в змозі щось вирішити.

«Надінь сарі. Це засмутить Шерлі Моллісон. Давай, надінь сарі».

Це була хибна думка… божевільна й неправильна… а ще гірше було уявляти, ніби це каже Баррі. Баррі помер. Вона пережила майже п’ять днів глибокої скорботи за ним, а завтра його поховають під землю. Ця перспектива була для Парміндер малоприємна. Вона завжди відчувала відразу до того, щоб тіло лежало під землею, поволі загниваючи й покриваючись личинками й мушками. Сикхи воліли спалювати тіло й розвіювати прах над проточною водою.

Вона обвела поглядом розвішаний одяг — чомусь здавалося, ніби до неї промовляють її сарі, які вона одягала ще в Бірмінгемі на родинні весілля й вечірки. Звідки це дивне бажання вдягтися в сарі, адже вона не любила надмірної до себе уваги. Парміндер торкнулася до складок її улюбленого сарі, золотисто-синього. Востаннє вона була в ньому на новорічній вечірці у Фербразерів, коли Баррі спробував навчити її танцювати джайв. Експеримент був напрочуд невдалий, передовсім тому, що він і сам добре не знав цей танець, але вона тоді реготала, як ніколи в житті, — шалено, безконтрольно — так, як регочуть сп’янілі жінки.

Сарі було елегантне й жіночне, воно вдало приховувало недоліки фігури та інші вади старшого віку: мати Парміндер, якій було вісімдесят два роки, носила його щодня. Сама Парміндер не мала потреби щось маскувати: вона й досі була струнка, як у двадцять років. Проте таки вийняла з шафи це довге сарі й приклала його до халата, розглядаючи витончену вишивку й відчуваючи м’який лоскіт матерії по босих ногах. В цьому сарі вона мовби обміняється з Баррі тільки їм двом зрозумілим жартом на кшталт будинку з коров’ячою мордою та іншими кумедними речами, які Баррі розповідав про Говарда, коли вони поверталися з тих нескінченних і нудних засідань місцевої ради.

Страшенний тягар лежав на її серці, але ж хіба Ґуру Ґрантх Сагіб не перестерігає друзів і родичів покійного, щоб вони не виявляли свого смутку, а святкували возз’єднання близької їм людини з Богом? Намагаючись відігнати непрохані сльози, Парміндер подумки прочитала нічну молитву, кіртан согіла.

Кажу тобі, мій друже — це найкращий час для служіння святим.

Отримай божественні дари в цьому світі й заживи у мирі й спокої в наступному.

Життя стискається щодня і щоночі.

О  вислухай, зустрінь свого Туру і впорядкуй усі справи…

Лежачи на ліжку в темній кімнаті, Суквіндер чула, чим займаються усі члени її родини. Знизу долинало ледь чутне бубоніння телевізора, яке раз по раз переривалося глухим реготом її брата й батька, котрі дивилися вечірнє комедійне шоу. Вона могла розрізнити голос старшої сестри, що з протилежного боку від сходів розмовляла по мобілці з однією з своїх численних приятельок. За стіною мати шаруділа в шафі, щось там вишукуючи.

Суквіндер заслонила вікна й поклала під двері м’яку циліндричну трубку — довжелезного пса-сардельку, щоб завадити протягам. Двері були без замка, тож цей пес заважав їм легко відчинятись, попереджаючи її про це. Хоч вона й була певна, що до неї ніхто не зайде. Суквіндер була там, де мала бути, й робила те, що мала робити. Принаймні так усі думали.

Вона щойно закінчила один зі своїх марудних щоденних ритуалів: відвідування своєї сторінки на «Фейсбуці» й видалення чергового посту від невідомого відправника. Варто їй було заблокувати когось, хто засипав її цими повідомленнями, як той тип міняв свій профіль користувача і надсилав нові меседжі. Сьогодні це була чорно-біла аватарка, репродукція з циркової афіші XIX століття.

«Справжня бородата жінка, міс Енн Джонс Еліот».

Там була фотографія жінки в мереживній сукні, з довгим темним волоссям і розкішною бородою та вусами.

Суквіндер була переконана, що це присилав Жирко Вол, хоч міг бути і хтось інший. Скажімо, Дейн Таллі зі своїми друзяками, які дражнили її мавпоподібними рохкаючими звуками щоразу, коли вона говорила англійською. Вони так насміхалися б із кожної кольорової особи. У Вінтердауні майже не було темношкірих учнів. Тому вона почувалася в такі моменти зганьбленою і недолугою, тим паче, що містер Гаррі ніколи їх не спиняв. Він просто вдавав, що не дочуває, а може, він теж сприймав Суквіндер Каур Джаванду за мавпу, волохату мавпу.

Суквіндер лежала горілиць на покривалах і щиро бажала собі смерті. Якби вона могла вчинити самогубство просто силою своєї волі, вона б це зробила не вагаючись. Смерть спіткала містера Фербразера; чому б таке не могло статися й з нею? Або ще краще — чому б їм було не помінятися місцями? Нів і Шіван знову мали б свого батька, а вона просто ковзнула б у небуття: зникла б, очистилась.

Її відраза до самої себе була неначе сукня з кропиви, яка нещадно колола й жалила кожну клітинку її тіла. Суквіндер щомиті мусила себе стримувати, щоб лежати й не рухатись, не квапитись робити ту єдину річ, що приносила їй полегшення. Спочатку вся родина мусить лягти спати. Але ж як важко було отак лежати й прислухатися до власного дихання, усвідомлюючи намарну вагу свого бридкого тіла на ліжку.

Їй подобалося уявляти, як вона тоне, занурюється в прохолодну зеленкувату воду і відчуває повільне розчинення в порожнечі…

«А наш гермафродіндер, як мумія спокіндер…»

Вона лежала в темряві, а сором палючою висипкою обпікав усе її тіло. Вона ніколи не чула цього слова, доки Жирко Вол не сказав його в середу на уроці математики. Вона була дислектиком, тому не могла б знайти його в словнику. Але в цьому й не було потреби, бо він сам усе люб’язно розтлумачив.

«Неопізнаний чоловічо-жіночий об’єкт…»

Він гірший за Дейна Таллі, чиї глузування були завжди однакові. Зловісний язик Жирка Вола вигадував щоразу нові ущипливі знущання, і вона просто не могла їх не чути. Кожнісінька його насмішка і образа вгризалася в пам’ять Суквіндер і залишалася там набагато довше за будь-які корисні речі. Якби її проекзаменували стосовно всіх прізвиськ, якими він її наділяв, вона б отримала найвищу в житті оцінку. «Гора сісьок і пісьок. Гермафродіндер. Бородата гантель».

Волохата, жирна і дурна. Простувата й незграбна. Ледача — так казала про неї мама, яка теж не втомлювалася шпетити її щодня,