Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Щоденник моєї секретарки

Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

221
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 102
Перейти на сторінку:
хіба є різниця, як звали людину, з якої дід різав цей образ? Ця порода не переводиться ніколи.

От мавпа, що танцює з хустинкою над головою, — це персонаж цікавіший. Типова шістка. Пахани веселяться, значить і нам треба. Я придивився уважніше — у позі та обличчі тварини не читалося жодних хитрощів, жодної іронії. Характер простий і зрозумілий, без подвійного дна. Просто шістка, без будь-яких додаткових нюансів. Істота, що повністю прийняла правила гри. Скажуть танцювати — танцюватимемо, бити — битимемо і так далі. Ідеал громадянина. Соціальна основа сильної влади. Якщо навіть завтра пахана заріже хтось із тих двох, що стоять за троном, ця мавпа буде танцювати за командою нового. Я теж знаю таких людей. І дід знав. Цього добра завжди було навалом.

Ну й нарешті та, що стоїть на колінах. Чи то молиться, чи то боїться. Ні, все-таки боїться. Бо коли моляться, голову руками не затуляють. Це буває тільки від страху. У такому вигляді, певно, дід зобразив таборового парію, опущеного, забитого, зашуганого. Але хіба тільки у таборах живуть зашугані люди? Оно їх скільки навкруги — бояться всього: начальства, міліції, самих себе. Не хочуть нічого знати, бо це страшно, не хочуть думати, не хочуть сподіватися. Аби зараз ніхто не вдарив — і те добре. Теж життєвий персонаж. Дід умів узагальнювати.

Залишається остання, відламана. Цікаво, що вона робила? Я спробував викликати спогади дитинства, але нічого не вийшло. Якби хоч натяк. А може, це мавпа-вертухай, охоронець табору? Чи оперуповноважений, як їх там називали, кум?

Але навіть без втраченої фігурки картина вимальовувалася зрозуміла. Начебто й мавпи, начебто й табір. Начебто й табір, а насправді наш теперішній світ. Цікаво, звідки дід міг знати Пашу чи Ґенека з Жорою? Ні, він їх знати не міг. Але знав. Бо розумів, що табір — лише одна з проекцій існування людської зграї. Проекція на табір, проекція на бізнес. А в армії хіба не те саме? З досвіду своєї служби можу під кожну з цих мавп підставити конкретного персонажа. Начальство живе своїм життям, а люди по кутках влаштовуються, хто як може, виживає в очікуванні дембелю. Глобального дембелю, який чекає врешті-решт на кожного з нас.

Дід, сам не знаючи того, зобразив на прес-пап’є сучасну Україну. Хоча на яких підставах я вважаю, що не знаючи?

Хіба колись Україна була іншою?

А Мирослав іще каже, що ці люди здатні вийти на вулиці. Цікаво, хто саме? Шістки чи опущені? А може, скрипаль? Вийде і змете владу.

Можливо, присяжні у справі цього лікеру-Бейліса і здатні були на щось, але ж вони на вулиці не виходили. І за теперішніх технологій голоси присяжних порахували б таким чином, що не причепишся, і переміг би той, хто треба. А вони б навіть не варнякнули у відповідь.

А може, вся справа у цій, відламаній і загубленій? Чорт забирай, чому я її не пам’ятаю?! Що вона могла робити? Може, це була мавпа-воїн? А може, мавпа-Прометей? Мавпа-кандидат від опозиції?

Я сам засміявся своїм думкам.

А може це мавпа-стукач?

Згадавши останнє слово, я поклав прес-папьє і, нахилившись, витяг з шухляди іще одну реліквію — картонну теку із засмальцьованими зав’язками. Думки зробили коло і знову повернулися до мого сантехнічного родича.

Дядько Вареник сидить десь там і чекає, поки я вирішу долю його нікому не потрібних мемуарів. Він не знає, що видавці не будуть вкладати гроші у мемуари сантехніка, так само, як і у щоденник секретарки. Бо такі мемуари не цікавлять читачів.

Я замислено відкрив теку. На першій сторінці — присвята: «Моєму дядькові Івану, що мав мужність бачити людей такими, якими вони є».

Прес-пап’є хитнулося, немовби підтверджуючи цю думку.

От холера, здається, я стаю сентиментальним.

Як там казав Мирослав? З таких от родинних історій складається історія країни? Я ж так і не встиг колись записати за дідом розповіді, а тут усе записано, хай би навіть кривим почерком, хай навіть кривими словами…

А може, видавці не відмовляться надрукувати її, якщо їм заплатити за це? Думка логічна, як на наш бізнесовий час. І якщо я й справді стаю сентиментальним, то принаймні заробляю достатньо, щоб самому оплачувати цю сентиментальність.

Нехай у старого буде книжка. Навіть якщо це — мемуари сантехніка. Нехай хоч якась частинка історії моєї родини стане частинкою великої Історії. І ні до чого тут видавці. Та й читачі ні до чого.

Я видобув мобільний і знайшов потрібний номер.

— Дядьку Валерко! Це ти? Привіт. Ще в Києві?.. Так, він подивився твій рукопис… Давай зробимо так. Ти скільки ще плануєш тут бути?.. Ага, тоді пройдись по видавництвах і запитай, скільки коштує надрукувати твою книжку… Ну, так. Нехай порахують і дадуть кошторис… Ні. Книжка гарна. Просто зараз мемуарну літературу видають тільки коштом автора, так сказав Мирослав… Як отримаєш кошторис, набери мене, я гроші знайду… Та ну, не варто. Там же про мого діда, так що тут все правильно. Ну а отримаєш Нобелівську премію — не забудь поділитися.

Я посміхнувся і натиснув кнопку відбою. Отак от завжди — сентиментальність закінчується нападом благодійності. Це тривожний симптом.

Опівночі, в ніч з неділі 1-го на понеділок 2-го серпня Центральна виборча комісія припинила приймати документи від висуванців на посаду президента України. Всупереч упевненості частини експертів, президент Леонід Кучма не подав в останній момент документи для балотування втретє.

Українська правда

Трансляцію «5 каналу» відключили у місті Дніпропетровськ.

5 канал

84 % опитаних ствердно відповіли на запитання:

«Як Ви вважаєте, чи мають право громадяни вийти на вулиці з акціями протесту у випадку фальсифікації результатів виборів?»

Центр Разумкова

Міністерство внутрішніх справ обіцяє не допустити зміни політичної влади шляхом акцій громадянської непокори. «Нас не даремно називають силовими органами» — заявив заступник міністра.

Українська правда

Павлюк-паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

— Нам треба активізуватися, — він хапався по черзі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. — Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у

1 ... 41 42 43 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник моєї секретарки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник моєї секретарки"