Читати книгу - "Duty free"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:
2008, Елайджа залишався у Львові майже тиждень. Відчитав належні за контрактом семінари. Майже до всіх устиг у гості. В один із останніх вечорів він сидів на кухні у Феї, яку з часів історії зі спритним студентом Сашком, коли вона написала йому, що «цей світ западає у темряву», почав подумки називати «Сумна Фея».

Сумна Фея виливала Елайджі душу. Точніше не так: Сумна Фея була надто мудрою, щоби виливати душу. Вона, сьорбаючи коньяк, артикулювала проблему. Проблема Сумної Феї полягала у тому, що усі її бойфренди були надзвичайно успішні. Після того, як розлучалися із Сумною Феєю.

— Єсть така професія — звьозди зажигать, — жартувала Сумна Фея.

Серед звьозд, які вдалося запалити Феї, були, зокрема, два інвестиційні банкіри, один з яких перший мільйон заробив уже у віці 30 (Фею він зустрів у 25), власник модних барів, народний депутат України, помічник народного депутата України (Сашко), кілька телезірок національного масштабу та кілька авторів бестселерів.

Сумну Феєю можна було би вважати жінкою, яка закохується тільки в успішних чоловіків, якби вищезгадані герої на момент зустрічі з нею не були студентами, офіціантами, волонтерами, невизнаними ґеніями, а декотрі — просто лузерами. Навіть ті, з якими стосунки починалися і закінчувалися легким фліртом, отримували від Феї астральний чек, який потім матеріалізувався в успіх — нову роботу, прибутковий бізнес, міцну сім’ю, популярність. Дехто навіть починав краще виглядати. «Якби їх колись разом зібрати, ото була би зустріч alumni, Гарвард би здригнувся від такої членомірки», — Фея перекладала цю ситуацію Елайджевою мовою. Усі ці ніштяки з небес надходили, щоправда, тільки до тих, у кого Сумна Фея справді закохувалася, бодай на кілька хвилин.

Сумна Фея та Елайджа були схожі. Сумна Фея бачила на рекламних щитах та обкладинках журналів своїх колишніх коханців, підсвічених золотим сяйвом її любові. Та йшла далі, оточена свіжою прохолодою самотності. Їй було нескладно тримати в секреті свій магічний дар: усі давно звикли, що вона Фея, а робити людей успішними — її професія. Елайджа робив успішними безнадійні бізнеси, але ніхто не вважав його блискучим, усі просто були ним задоволені, й він серйозно думав про те, що найщасливіші люди — це ті, хто витягає кроликів із капелюхів.

— Знаєш, переїду я в Київ… — Сумна Фея випустила дим у світильник.

— Ти не любиш Київ, — нагадав Елайджа.

— Ніхто не любить Київ, якщо жити в хрущовці на Виноградарі.

— Невже тобі цього всього не бракуватиме? Помешкання цього, центру, людей…

— Елайджо, люди, про яких ти говориш, майже всі вже в Києві! Ті, хто лишилися, знайшли кожен свою нішу і живуть собі чудесно. Ми тут більше не потрібні одні одному, ми більше не віримо один в одного. Ти, Іллюшенька, приїхав і поїхав, а ми тут всі до дідька один одному набридли. Нелегко чи не кожного дня бачити людей, які були свідками твоїх непересічних задатків та фантастичних перспектив, щось там їм розповідати про нові проекти або про те, що тепер для тебе найголовніша радість — сім’я і діти.

— Ну, може, для них це справді найголовніша радість.

— Угу, звичайно, інших же нема все одно. А от ти шукаєш приводу сюди приїхати, я так бачу.

— Та де, я ж уперше за багато років. Цілком випадково.

— Але думаєш, як би приїхати ще, правда?

— Ну, я не був би проти.

— Життя коротке, Іллюша, подумай про це.

[2009, березень-квітень]

У головах Тараса та Елайджі гуло від випитого та викуреного напередодні, від яскравого сонця та суперечливих спогадів про вчорашню ніч. Власне, у Тараса спогадів не було майже зовсім: доки діяло мобілізаційне відчуття обов’язку — привезти нашим хлопцям Елайджу — його мозок працював попри усі хімічні атаки. Але, виконавши місію, він відключився на фразі Павліка: «Спасибо, Тарас, что ты нас с таким серьезным человеком познакомил». Після цього Тарас провалився у прірву й тому тепер ретельно, наскільки це дозволяла легка вранішня нудота та надміру калорійний готельний сніданок, випитував у Елайджі про масштаби заподіяної вчора шкоди. Елайджа був надто джентльменом, аби зупинятися на подробицях. Про деталі власного вечора він теж не дуже розводився. По-перше, він тепер уже не був певен, що саме йому наснилося, а що було насправді, тоді як Тарас для верифікації не надавався. По-друге, він розумів, що коли все це йому не наснилося, то його розповідь звучатиме, скажімо прямо, по-ідіотському.

«Дивне місце, — подумав Елайджа, чекаючи, доки тітка на рецепції допише якісь формуляри та візьме його ключі від номера. — Двічі воно мене схопило, й жодного результату. Стільки тут пережив, а як це переповісти?».

— Пане Мельник! — гукнула йому навздогін тітка з рецепції з тим докором у голосі, на який здатні лише готельні тітки, секретарки зі стажем та медсестри. — Паспорт же візьміть свій!

Найкраще, що стається з нами в житті, не завжди найприємніше й навіть не завжди результативне. Якби Елайджу спитали, чи хотів би він ще раз пережити моменти трепету й болю, коли бачив з іншими жінок, які йому на той час подобалися, чи, наприклад, коли Ванда їхала додому після концерту, заледве з ним попрощавшись, то у багатьох випадках він би радо погодився. Це були коштовні миті, якийсь черговий цикл добігав кінця, у цих відчайдушних моментах було сяйво початку і була надія. І хай спершу перехоплює подих від удару, наступної хвилини біль прочахує двері у найсправжніше буття — те, що потім залишається вкарбованим у пам’ять, вривається, розриває буденність, і ти, Елайджо, дивишся на це ніби збоку, трохи зі злорадством спостерігаєш ці свої корчі і гаплик своєї пещеної буденності, солодкої та заколисуючої, тої, в яку ховаються від самотності та туги, як від поганої погоди: у теплий побут, шопінґ, безпечні «сімейні цінності» та «маленькі радощі» — всі ці теплі яблучні струдлі, ароматні свічки, coffee-table books, італійська шкіра ручної роботи, нікельований відблиск кавоварки, все, що створює ілюзію, ніби щастя можна зловити, запакувати та зберігати, що буває щастя про запас, що його можна розтягнути, покласти на депозит, вдало інвестувати. А щасливі люди мало чого потребують. Справжнє щастя невибагливе та витривале, як бойскаут, любить бути на вітрі, згорає кожної секунди, як бенгальський вогонь, щастя дере горло та шлунок, як безсонний нестримний травень.

Небо над їхнім автом витікало з міста Тернопіль, яке Елайджа залишав цього разу назавжди. У його житті міста відбивалися одне в одному, мов у дзеркалах, їхні небеса перетікали навзаєм, за великим рахунком, він лише гойдався на цих хвилях, аж поки його не викинуло сюди, як

1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Duty free», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Duty free"