Читати книгу - "Полліанна"

— це не може бути правдою, не може!!!

Медсестра спробувала заговорити, та в неї забракло слів. Дівчинка поглянула на неї, і в її очах спалахнув ще більший жах.

— Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ніколи — ніколи — не зможу ходити?

— Годі, годі, дитино, не плач, — нарешті заговорила медсестра, — може він і не знає, як воно буде. А може, взагалі помилився. Знаєш, у житті всіляке трапляється.

— Але ж тітонька Поллі сказала, що він знає! Він знає про зламані ноги й такі випадки, як у мене, більше за будь-кого іншого!

— Так, люба, я знаю, та лікарі теж іноді помиляються. Спробуй поки що про це не думати, дорогенька, дуже тебе прошу!

— Але ж як я можу про це не думати, — сплеснула в долоні дівчинка й розплакалася, — якщо це єдине, про що я думаю? Ох, міс Гант, як же я тепер ходитиму до школи? Як піду до містера Пендлтона чи місіс Сноу? Чи ще до когось? — на цьому Полліанні забракло слів, і кілька хвилин вона невтішно схлипувала. Та раптом затихла і знову перелякано звела очі на медсестру: — Міс Гант, як же я тепер зможу чомусь радіти, коли не ходитиму?

Міс Гант нічого не знала про гру Полліанни, та вона добре розуміла, що хвору потрібно якнайшвидше заспокоїти. І, незважаючи на те що вона була схвильована, а серцем вболівала за дівчинку медсестра вже стояла коло ліжка із заспокійливими пігулками в руці.

— Годі, люба, годі. Випий ось це, — лагідно мовила вона, — тобі потрібно трішечки відпочити, а потім уже буде зрозуміло, що й до чого. Розумієш, часто все буває геть не так погано, як нам здається.

Полліанна слухняно проковтнула пігулки і запила їх водою зі склянки, яку їй дала міс Гант.

— Я знаю, тато часто казав подібні речі, — погодилася дівчинка. — Він завжди говорив, що немає нічого такого, що могло би бути найгіршим у житті. Але ж йому не доводилося чути, що він більше ніколи не зможе ходити… І я не знаю, що може бути гірше за це, а ви знаєте?

Міс Гант нічого не відповіла. Вона просто не знала, що казати.

Розділ 27. Два візити

Розповісти містеру Пендлтону про діагноз Полліанни мусила Ненсі. Міс Поллі пам'ятала про свою обіцянку повідомити його, щойно дізнається про стан дівчинки трохи більше, та вона не могла ані написати йому, ані піти до нього. Тому цю місію було покладено на Ненсі.

Раніше Ненсі багато чого віддала б за можливість потрапити до таємничого будинку з не менш загадковим господарем. Але того дня у неї було важко на серці, і ця можливість її геть не тішила. Вона навіть не роззирнулася навкруги, поки кілька хвилин чекала на містера Пендлтона.

— Я Ненсі, сер, — ввічливо почала служниця, побачивши здивований погляд господаря маєтку, — мене прислала міс Поллі, щоб я розповіла вам про міс Полліанну.

— Чудово! — трохи грубувато мовив він, та незважаючи на його різкий тон, дівчина зрозуміла, що насправді чоловік дуже хвилюється.

— Справи не дуже добрі, — схлипнула вона.

— Ти ж не хочеш сказати, що… — тут містеру Пендлтону забракло слів, а Ненсі похнюпилася.

— Так, сер. Лікар сказав, що вона ніколи більше не зможе ходити.

На якусь мить у кімнаті запала повна тиша, а тоді містер Пендлтон із відчаєм мовив:

— Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька дівчинка!

Ненсі поглянула на нього й опустила очі. Вона й гадки не мала, що суворий відлюдник містер Пендлтон може бути в такому розпачі. Він заговорив знову, тихо, тремтячим голосом:

— Як несправедливо — вона ніколи не зможе знову танцювати підсонячними променями! Моя маленька дівчинка-призма!

Після короткої паузи містер Пендлтон раптом запитав:

— Вона ж іще не знає про це, так?

— У тім-то й річ, що знає, сер, — хлипала Ненсі, — і тому все стало тільки гірше. Дізналася випадково — і все через ту кішку, хай їй грець! О, пробачте, — спохопилася дівчина. — Кішка прочинила двері лапою — і Полліанна почула їхню розмову. Так вона й дізналася…

— Бідолашна маленька дівчинка, — знову зітхнув господар.

— Так, сер, ох, якби ви тільки її бачили, ви б і не те сказали, — голосила Ненсі. — Після того я бачила її тільки двічі, і на неї було просто боляче дивитися. Розумієте, це зовсім нове для неї, і вона тепер тільки й думає, чого не зможе робити. І через це ще більше засмучується, бо тепер не знає, чому радітиме… Хоча ви, мабуть, не знаєте про цю гру, — зауважила служниця.

— Гра в радість? — запитав чоловік. — Так, вона мені розповідала про неї.

— Справді? Що ж, вона мабуть, усім тут у місті про неї розповіла. Але бачте, тепер вона сама не може в неї грати, і це її дуже турбує. Бідолашка каже, що не може ні про що думати — окрім того, що вже ніколи не ходитиме, і що тепер не може радіти.

— Ну, а чому ж тут можна радіти? — похмуро гаркнув містер Пендлтон.

— Мені теж так спочатку здалося, — мовила Ненсі, переступаючи з ноги на ногу, — але потім я подумала, що їй стане легше, якщо вона знайде щось, чому можна радіти. І я спробувала нагадати…

— Нагадати? Про що? — роздратовано вигукнув чоловік.

— Гм… проте, як вона вчила грати інших — узяти хоча б місіс Сноу чи інших… про те, як казала їм, що треба робити, щоб радіти. Та наше бідолашне ягнятко тільки те й робить, що плаче, і каже, що це зовсім не те. Каже, що легше сказати інваліду, чому він може радіти, аніж самій бути інвалідом і намагатися чомусь радіти. А ще каже, що постійно говорить собі, яка вона рада, що інші люди можуть ходити, але при цьому тільки й думає проте, що сама ніколи вже цього не зможе!

Ненсі замовкла. Містер Пендлтон нічого не відповідав, лише сидів, безсило прикривши очі рукою.

— А тоді я спробувала нагадати їй про те, що грати в радість, коли тобі тяжко, ще приємніше, — сумно мовила Ненсі. — Та Полліанна сказала, що важко радіти, коли тобі справді важко. Ах, мені вже треба йти, — раптом згадала служниця.

Коло дверей вона, втім, затрималася й несміливо запитала:

— Чи можу я сказати міс Полліанні, що ви бачилися з Джиммі Біном, сер?

— Не знаю, як ти збираєшся про це говорити, якщо я з ним не бачився, — роздратовано зауважив містер