Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Цього ви не знайдете в Яндексі

Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:
чеську, словацьку, я спілкувався з угорцями ламаною фінською, а з білорусами — англійською. Я був своїм у дошку. Я писав. Переважно вірші. Мене вітали в кожній компанії Польщі, у кожному магазині чи супермаркеті мене пропускали без черги, зі мною віталися всі Кваснєвські на світі, мене любили так, як любили мого дядю Серьожу.

І... було б класно, якби я зараз не брехав, а розповідав правду, що у Польщі я дійсно займався літературою, але переважно вивченням її, що я блукав містами та містечками, але мені було настільки самотньо, що співав українською російські пісні, чіплявся до перехожих, злодіював по магазинах і супермаркетах. Я знайшов двох відморожених панків, які погодилися привести мене  до свого сквоту, де я прожив із місяць, поки нас не накрили поліціянти, які поводили себе так, наче ті панки зараз любитимуть їх у сраку. Мене відпустили, навіть не спитавши документів. А що б я їм показав? Український паспорт із тупорилим жовтим розмивом, який мав бути групою крові. Я і дотепер не знаю своєї групи крові, і якщо раптом Цой спитає мене, яка, чувак, у тебе група крові, то я не знатиму, що відповісти, не знаю, скажу  я йому, а він скаже, що вона має бути на рукаві. І мені закортіло стати ізраїльським солдатом. Не знаю, чому саме ізраїльським, але закортіло страшенно.

Потім я поїхав до Варшави. Уперше за п’ять місяців. У Варшаві я поцупив із супермаркету кілограм картоплі, і мене затримали. У відділку мені пояснили, що якщо ти українець і на нелегальних умовах, то тобі краще не красти. Добре, відповів я, і мене відпустили, забравши п’ятдесят євро за клопоти.

Після Варшави я знайшов тих самих циган із в’єтнамськими телевізорами і запропонував себе в якості бариги травою.

— Це ж Європа, — сказав я. — Тут усе можна.

Вони покрутили вказівними пальцями біля скроні й російською пояснили мені, що займаються лише паленою технікою і що я дурак.

Мене тягало зі сторони в сторону, я оселявся у різних пансіонатах, які дійсно тримали гладкі німкені. І одного разу мені все остопиздило і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені було класно... І вже потім, коли повертався додому, проїжджаючи польсько-український кордон, я склав одну ліричну пісню. Щось там про не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно...

Ну добре, не я склав, а «Мандри», все одно я забив на всіх болт... Бо стомився...

7

Це місто виглядало надто пафосно і водночас безтурботно. Його мешканці постійно всміхаються і радіють усьому, наче божевільні. Ти намагаєшся їх наслідувати, але з цього виходить прикрий ідіотизм, ти розумієш, що так не звик, що у твоїй блудливій батьківщині так не роблять, що там усміхаються лише тоді, коли на це є вагомі причини. Але душа бажає бути одним із мешканців, щоб тебе прийняли за свого, казали тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і тече в тобі східнослов’янська кров, але політично відчувати себе європейцем куди кайфовіше...

Я мешкав у кімнаті, яку мені запропонував один мій товариш із амбасади. Таргани, дерев’яна підлога, іржаві труби, але все було досить чинно, благородно, навіть пафосно, як і місто, у якому я зупинився. У кімнаті поруч мешкала одна старенька жінка, таку у нас назвали б пупорізкою, але то інше місце, інший час, інше середовище, де старенька жінка — то лише старенька жінка і не більше... У неї було щось із головою, тому вона кожен день зі мною знайомилась.

— Привіт, — казала вона кожного дня, — мене звуть Матильда. А тебе?

— Артем, — відповідав я кожного разу.

— Ти українець? — питалась вона.

— Так, я українець, а ви, певно, полька.

— Саме так.

І потім вона довго і пристрасно розповідала мені, що у неї є донька й онук Юліус, який має от-от приїхати, але ані онук, ані донька не приїжджали і, скоріш за все, не приїдуть. Принаймні найближчі декілька століть. Це знали усі, але Матильда була впевнена, що якщо не в обід, то під вечір точно вже приїдуть.

І я подумав, як же, мабуть, їй класно отак щодня чекати  своїх рідних і бути переконаною, що вони от-от мають приїхати, знати, що вони тебе не забули, люблять, приїдуть до найкращої у світі бабусі, і нехай її звуть Матильда, нехай у неї не все гаразд із пам’яттю, із головою, але ж приїдуть, тому що вони її люблять, так само, як і Матильда їх любить...

— Так, звичайно, — казав я їй, — скоро приїдуть.

А потім Матильда засинала в моїй кімнаті десь у фотелі або ж на канапе і спала до обіду або до вечора, а потім просиналась — якось виразно, начебто погоджувалася з моїм існуванням — і йшла до своєї кімнати або вниз, до бару, випити чаю або з’їсти якесь тістечко. Після того я бачив її лише чергового ранку...

— Привіт, — знову казала вона, — я Матильда...

Я нічого не мав проти того, що вона існувала майже в колі мого життя, що вона була чимось надто близьким до мене. Можливо, той добрий і ласкавий пан з України — то єдине, що її тішить наприкінці життя...

У той час, коли Матильда спала, я виходив у місто, блукав вуличками, збирав листя, мрійливо задивлявся на католицькі дзвіниці, щось собі міркував, виловлював пожовклі уривки фраз бакалійників, жахливий кантрі польською мовою, що лунав із проїжджаючих автомобілів, чекав чогось, іноді знайомився з мешканцями міста.

— Привіт, — відповідали вони мені  і посміхались.

Дивно, що у цьому невеличкому місті живуть майже одні старики. Молоді я і не бачив, хіба що з десяток школярів, які курили траву за музеєм історії міста. Тут усього дві школи, як пояснили мені місцеві, причому одну збираються розформовувати. Усі валять до Варшави або до Лодзю... Але, що цікаво, курвів тут чимало, до того ж усі вже порядно підстаркуваті та якось досить статечні. Це, мабуть, компенсація за Лодзь  та Познань, у яких курвів я майже не бачив.

Досить дивно я себе відчував, перебуваючи сьомий місяць у Польщі. Мені ще ніколи не було так спокійно, так легко і так затишно. І здавалось, я мав чимось віддячити цій країні, ну не знаю, написати, наприклад, оду Речі Посполитій, або поему про здобутки польського народу, або історію в гуморесках

1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цього ви не знайдете в Яндексі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"