Читати книгу - "Степовий вовк"

в звичайному вечірньому костюмі. Я хотів запросити на бал Марію, але вона заявила, що вже має туди кавалера, і справді показала мені квиток. Я був трохи розчарований, коли побачив, що мені доведеться йти на бал самому. Це був найславетніший бал-маскарад міста, його щороку влаштовували в «Глобусі» актори й митці.

Герміну тими днями я бачив рідко, але напередодні балу вона заглянула до мене, прийшла по вхідний квиток, який я купив для неї. Ми трохи посиділи в моїй кімнаті, і між нами відбулася розмова, що справила на мене глибоке враження.

— Тобі тепер досить добре,― сказала вона.― Танцювати ти вже вмієш. Той, із ким ти місяць не бачився, навряд чи й упізнав би тебе.

— Авжеж,― погодився я,― мені вже давно не було так добре. І все завдяки тобі, Герміно.

— А часом не завдяки Марії?

— Ні. Адже Марія також твій подарунок. Але вона чудова.

— Тобі треба було саме такої коханки, Степовий вовче. Гарної, молодої, веселої, дуже мудрої в коханні й щодня приступної. Якби ти не мусив ділити її з іншими, якби вона не була для тебе завжди тільки гостею на короткий час, ти б не почував себе так добре.

Так, із цим мені теж довелося погодитись.

— Отже, ти тепер, власне, маєш усе, що тобі потрібне

— Ні, Герміно, не все. Я маю щось дуже гарне, чарівне, велику втіху, розраду. Я справді щасливий... Я

— От бачиш? Чого ж ти ще хочеш?

— Хочу чогось більшого. Мені мало бути щасливим, я не для цього створений, це не моя доля. Моя доля цілком протилежна.

— Виходить, твоя доля бути нещасним? По-моєму нещастя ти мав уже вдосталь, коли через бритву боявся йти додому.

— Ні, Герміно, це ж зовсім не те. Припустімо, я тоді був дуже нещасний. Але то було дурне нещастя, даремне.

— Чому даремне?

— Бо я не повинен був боятися смерті, якої, зрештою, бажав! Те нещастя, яке мені потрібне і якого з прагну,― зовсім інакше, таке, що змушує людину впиватися стражданням і з насолодою вмирати. Ось те нещастя, чи, може, щастя, на яке я очікую.

— Я розумію тебе. В цьому ми ― як брат і сестра Але чим тебе не влаштовує твоє теперішнє щастя, як ти знайшов із Марією? Чому ти невдоволений?

— Воно влаштовує мене, чому ж, я захоплений ним вдячний йому. Воно таке гарне, як сонячний день дощового літа. Та я відчуваю, що воно довго не триватиме. Цe щастя також даремне. Воно дає мені задоволення, проте задоволення ― не та їжа, якою може живитися моя душа. Воно присипляє, насичує в мені Степового Вовка. Але це не те щастя, задля якого варто померти.

— А треба неодмінно померти, Степовий Вовче?

— По-моєму, треба. Я дуже задоволений своїм щастям, я ще його можу якийсь час витримати. Та якщо серед теперішнього щастя в мене часом випадає хвилина, коли я можу озирнутися навколо й чогось запрагнути, то я ніколи не прагну зберегти це щастя назавжди, а хочу знову страждати, тільки красивіше, не так убого, як раніше. Я прагну таких страждань, які підготували б мене до смерті, зробили її бажаною.

Герміна ніжно поглянула на мене. Її очі, чудові, страхітливі очі, раптом потемніли, як уже не раз бувало. Повільно підбираючи слова, вона мовила так тихо, що я мусив напружувати слух, щоб її почути.

— Я сьогодні тобі щось скажу, те, що давно вже знала й що ти давно вже знав, але, мабуть, іще не зважувався сам собі сказати. Я скажу тобі те, що знаю про нас із тобою і про нашу долю. Ти, Гаррі, був митцем і мислителем, сповненим радості й віри, завжди шукав великого й вічного, ніколи не вдовольнився банальним і дрібним. Та чим більше життя будило тебе і звертало твій погляд на самого себе, тим тяжче ставало твоє горе, тим глибше ти поринав у страждання, страх і розпач, загруз у них по саму шию, і все те, що ти колись вважав гарним і священним, що ти любив і шанував, уся твоя колишня віра в людей і в наше високе покликання,― все те виявилось даремним, не могло тобі допомогти, все воно втратило свою вартість і розсипалося на порох. Твоїй вірі не стало чим дихати. А смерть від задухи ― тяжка смерть. Правда ж, Гаррі? Хіба не така твоя доля?

Я лише кивав головою.

— Ти мав своє уявлення про життя, свої вимоги до нього, свою віру, був готовий до дій, до страждань і до жертв,― а потім поступово усвідомив, що світові не потрібно від тебе ніяких дій, жертв і так далі, що життя ― не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п'ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих,― той дурень і донкіхот. Ось так. Те самісіньке було й зі мною, друже мій! Я була обдарованою дівчиною, була покликана жити за високими взірцями, ставити до себе великі вимоги, виконувати великі завдання. Я могла взяти собі на плечі велику долю, стати королевою, коханою революціонера, сестрою генія, матір'ю мученика. А життя мені дозволило стати лише куртизанкою з досить добрим смаком ― і навіть цього мені було не так легко досягти! Ось як було зі мною. Якийсь час я дуже журилася цим і довго шукала вини в собі самій. Життя думала я, завжди справедливе, і якщо воно поглумилося з моїх чудових мрій, то, виходить, ті мрії були дурні нічого за собою не мали. Але від таких думок мені не ставало нітрохи легше. А оскільки я мала добрий зір і слух і була доволі таки цікава, то почала пильно придивлятися до так званого життя, до своїх знайомих і сусідів, багатьох людей із їхніми долями й побачила ось що, Гаррі: мої мрії мали під собою підстави, вони були тисячі разів справедливі, так само, як і твої. Але життя, дійсність були несправедливі. Несправедливо, що така жінка, як я, може або безглуздо змарнувати в злиднях свій вік за друкарською машинкою на службі в якогось грошовитого мішка, або задля грошей вийти за нього заміж, або стати немовби повією, і це все,