Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

мундир його убозтва — висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.

Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.

— Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! — гримнула на нього місіс Менн.

Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.

— Що з тобою, парафіяльний Діку? — спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.

— Нічого, сер, — ледь чутно відповів хлопчик.

— Ще б пак! — вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом. — Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!

— Мені б тільки хотілось… — затинаючись, почав хлопчик.

— Отакої! — скрикнула місіс Менн. — Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий…

— Тихо, місіс Менн, тихо! — спинив її бідл владним помахом руки. — То чого б ви хотіли, сер?

— Я б хотів, — затинаючись, провадив хлопчик, — щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.

— Що верзе цей хлопчисько? — вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ. — Нащо тобі все це?

— Я хотів би, — відповів хлопчик, — залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому, — палко провадив хлопчик, стискаючи рученята, — що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.

Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:

— Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!

— Просто в голову не вкладається, сер! — вигукнула місіс Менн, здіймаючи руки й злостиво дивлячись на Діка. — Я зроду не бачила такого запеклого малого негідника!

— Відведіть його геть, — звелів містер Бамбл. — Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.

— Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? — жалібно заскиглила місіс Менн.

— Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ, — запевнив її містер Бамбл. — А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.

Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.

Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.

Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи — невдоволеність і невдячність, — розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:

«П'ять гіней винагороди.

Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».

Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.

Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пентонвілу, від хвилювання — нечувана річ! — не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою.

— Містер Браунлоу вдома? — спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.

Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:

— Не знаю. А хто ви такий?

Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.

— Заходьте, заходьте! — задихано вигукнула старенька. — Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!

Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.

Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за столом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:

— Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!

— Будь ласка, не збивайте його з пантелику! — сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.

Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:

— То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?

— Так, сер, — відповів містер Бамбл.

— І ви таки бідл, га? — спитав містер Грімвіг.

— Так, я парафіяльний бідл, джентльмени, — гордо підтвердив містер Бамбл.

— Ну, бачите? — повернувся містер Грімвіг до свого приятеля. — Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл — з голови до п'ят!

Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:

— Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?

— Не більше, ніж вам.

— То що ви можете сказати про нього? — спитав старий джентльмен. — Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте?

— Мабуть, нічого доброго, га? — в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.

Бідл одразу вловив тон запитання, насупився