Читати книгу - "Жовтий князь"

вбирала і втягувала в стравохід, даючи відчуття смачності, хоч також була хворісна гіркість, приуявлювана за нею.

Варив юшку і почуттями марив — не самою уявою вже і думкою; здається, всім єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу. Хоч би окраєць житній або хоч сухар! І нічого нема ніде. Одна можливість — коло млина. Дивно! — кров і погибель відганяють, рана досі відчутна, і знає думкою чоловік: не дадуть підійти до брами озброєні вартові, вб'ють; а таки, супроти всього, зроджується намір — знов стати по хліб до страшного місця. Надія манить: гляди. змінилося щось після розстрілів і вже хліб видаватимуть. Інші, що діждалися, візьмуть пайку і виживуть, а ти пропав і рідні — з тобою. Де ж вони, так довго?

Здається, покинув би юшку і зразу пішов: так манить млин!..

Юшка була — як «порожня». Картопля в присоленому кип'ячі розбігалась. Посьорбав самої води: зогріти душу; потім, смакуючи, їв картоплю. Все вискріб, що понакипало на чавунці. А сирий картопляний запас розділив і, позав'язувавши в клуночки, сховав для сім'ї: частину в підпіччя, де прикидав ганчір'ям і хмизом, частину під подушками, а частину в сараї закопав і зверху притрусив, як було.

Прокидав крізь сніг доріжки в дворі і знесилився, — мусив зайти в хату. Ліг і затих у сонній знечуленості, не схожій на звичайний сон. Крізь неї зоставалися близькими до почуття — довколишні речі, як їх сприймала, вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув кроки від воріт і голоси за вікнами. Але це, розбудивши його, вже трохи попереду само було в сні, хоч відбувається в зовнішній дійсності тепер — пізнішою хвилиною. Чудно як. Схопився він і прямує до дверей, коли вже відчиняються: входить дружина з дітьми, така змарніла! — половина істоти, що від'їжджала в місто. І діти також вимучені, мов після короткої, але злої недуги. Всі перемерзли; знітилися і ледве йдуть, як і він сам, назустріч.

Притулилась йому до грудей дружина і тихо, тихо заплакала, і діти до тата підходять, припадають до його ліктів: і собі ласкавої уваги ждуть.

— Бідна моя родина! Як я ждав вас, і що з вами сталося?

Дружина тільки плаче — нічого не може сказати.

— Тату, хто хотів хліба, на машині в степ везуть, — повідомив син.

— Чого в степ?

— Викидають…

— Нащо ж так?

— Далеко від міста викидають, — пояснює доня, — щоб не дійшли по хліб і вмерли.

— А ми втекли, — сказав син.

— Через двір бігли і собак боялись, — додала доня, — бігли довго, а між дошками ночували.

— Промучились марно: хліба для нас немає! — промовила дружина.

Вона відразу ж лягла, в лихоманці, діти хоч як змучені, ходять по хаті, заглядають на піч, знов злазять додолу.

Мирон Данилович заходився біля чавуна: варити картопляний суп; від пайки, схованої під подушкою, взяв половину.

— Страшно було і гірко, — оповідає Дарія Олександрівна, — але хотілося хліба взяти, хоч по скибці для дітей! Ні, не дали.

— Цеглину дадуть, замість хліба, — сказав чоловік. — Таких прислано, що рівні з чортами.

— А правда: вже рівні.

— їздять і дивляться в двори; як бачать, що сліду нема, значить, вимерла сім'я. І вони такі веселі! Радіють, сміються, папіроски викурюють і вціляють недопалками в вікно, — справжні пекельці.

— Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хаті, тут кожний куток рідний. І на серці світліше.

Пили картопляну юшку з ложок.

Дарія Олександрівна, присівши на постелі, обережно тримає миску перед собою, ніби дорогоцінність. Діти, хоч хирними примарками вернулись, гомоніли біля столу, стиха зітхали, стукали ложками, коли ждали страви. Вибирали ж її з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо і так пильно. Кожну дрібку від картоплин досмаковували. Миски були — як вимиті.

— В місті все є: не про нас! — безнадійно сказав Мирон Данилович. — Ми запрацювали, а взяли чужі.

Дружина скоро заснула і діти коло неї. Коли ж прокинулася, раптом спитала:

— Чи з млина дають борошно?

Прикра і приманлива назва вимовилася в хаті. Мирон Данилович хотів розповісти про вихід і розстріл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тільки там — за брамою.

— Не давали. Ще раз піду: востаннє.

— Навідайся!

— І ми з тобою, тату! І ми підемо! — обізвались діти; просяться, розохочені побачити млин, звідки борошно дають.

— Ні, одпочиньте, та вам і глядіти не треба, що там робиться.

— Куди б ви пішли, ледве ж добрели до двору. Сидіть! — звеліла мати.

Побрів сам. Хмари тяжкі і нависли низько, без просвітів; сутінок затоплює сніжний степ. Але потепліло і сніг зачав злягатись.

Біля млина людей — як тіней в ліску. Мурашками прилягають на в'їжджену і стоптану землю, де сніг трохи протанув. Весь час підходять нові, з Кленоточі і сусідніх сіл: ждати. Підвода рухається посеред живого кладовища; стає коло пухлих мерців і погребники кладуть їх через полудрабки і відвозять до ям — ближчих, ніж попереду були вириті.

Один з голодуючих проказав:

— Снопи повезено, — рівно кладуть і вапном присиплють, щоб переїдало зводянілих; а зверху знов давай…

Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: «Чи й мені доведеться так лягти? Бач, які погребники!» Дивиться в сторону ям: як там складають «снопи»; і не хоче — всім серцем противиться, не хоче повірити, що впаде і він мертвий під вапно, в черговий ряд.

«..се чоловік на щось надіється!» — сказав сам собі; очі від могил одвів.

Стоять селяни, втеплюючи зір в заборонену браму або в недалекий похорон — мов бачать лихі сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час, як відвезено і вкладено трупи в ямі, — померло декілька хліборобів серед зборища, і тепер їх забирають. Підвода, вже навантажена, відходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до неї і просить погребників:

— Візьміть мене! Все одно вмру.

Він так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:

— Полеж тут, поки вернемось, тоді візьмем і живого — вже так тому бути!

Той лежить і дожидає.

Вертаються погребники по нього, а він — готовий; поклали на підводу і їдуть до інших, що їх декілька лягло біля дороги.

Вартові позиркують на живі і мертві тіні, тримаючи гвинтівки впоготів: при самих воротах, звідки часом виходять партійці з мішечками і, швидко завантажившись на сани або віз, мчать дорогою.

Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох односельчан, що їх очі, ніби висохлі і розлущені плоди, — такі мерзлі, — теж звернені до сподіваної вістки з млина. Але нема її.

Пролунав брязкіт