Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.

Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.

Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.

— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.

Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.

Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:

— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…

Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.

— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…

Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.

— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…

Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.

— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.

Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.

Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.

Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.

Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.

Маруся завмерла. Усе добре… Добре… Вгамувати б оте тремтіння, бо й кроку зробити не може. Тремтячою рукою провела по очах — червоне… І тут — червоне. Губи стисла — зможе. Крок… Іще…

Німець прилип до підлоги, наче до рідної матері. Хапав ротом повітря, дивився на Марусю… «Усе добре… Добре… Жива моя Маруся», — плакала душа. Маруся йшла до нього, німець навіть хотів всміхнутися, та не зміг.

Льошка лежав поруч із німцем. У голові гуло. Він спробувати ворухнути хоч пальцем, та тіло не слухалося. Льошка бачив, як Маруся, долаючи біль, зробила крок. Другий… «Чекай… Чекай… — плакала душа. — Зараз встану і вб'ю. Обох». Льошка навіть хотів був розсміятися у лице Марусі презирливо і гнівно, та не зміг.

Маруся підійшла до чоловіків. Нахилилася. Обережно стягла з німцевої шиї важке коралове намисто. Наділа на шию…

Льошка з німцем приголомшено дивилися на неї і не вірили очам. Німець був упевнений — Маруся скаже йому хоч одне обнадійливе слово. Льошка думав про те, що краще б померти, ніж почути, як Маруся скаже німцю щось обнадійливе. Та Маруся мовчки зняла з німця важке коралове намисто. Накинула на шию. Притисла його до грудей.

— Не чіпайте… мого… — ковзнула божевільним поглядом по захеканих закривавлених чоловіках, переступила через них і пішла з кухні.

Льошка з зусиллям повернув до німця голову і гірко прохрипів:

— Нагадай мені, німцю… За що ми боролися?

— Мені Марусиної любові не треба, я її й без того люблю, — так само гірко прошепотів німець у відповідь.

Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.

— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.

— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?

Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.

— Тікай уже…

— Не можу… Марусю..

Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.

— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…

— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.

Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…

— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.

Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?

Німець лежав на спині посеред двору старої Орисиної хати і дивився у безмежне чорне небо. Без окулярів воно здавалося добре виораним чорноземом, з якого попробиваються на світ божий чудні біло-блакитні квітки. Вони тремтіли, наче геть померзли у цій холоднечі, линули до Стьопки, і той навіть всміхнувся розбитим ротом, наче міг зігріти їх теплом свого худого непоказного тіла.

— Хіба холодно? — прошепотів зіркам, спробував підвестися і вкотре звалився.

Зламана рука набрякла і пекла. Перед очима — розмиті контури. І навіщо Льошка окуляри розтрощив?

— Аби Марусю не чіпав, — вкотре прошепотів німець і вкотре спробував підвестися.

Сили пішли у землю, розтопили під Стьопкою сніг. Німець лежав на чорній, як ця ніч, землі і дивувався тому, що думки його були радісними, наче од того, що Льошка узнав про його любов до Марусі, увесь світ тепер повинен був стати світлішим і радіснішим.

Маруся стояла у кімнатці перед дзеркалом і дивилася не на власне відображення: широко розкритими, наче вкрай здивованими очима, вона роздивлялася намисто, ніби ніколи раніше його не бачила.

У кімнату ввійшов Льошка. Маруся побачила його відображення у дзеркалі, вигнула спину, підборіддя — вище, поглядом обпекла, брови звела — мовляв, спробуй підійти.

Льошка примружив око і на мить розгубився, та не від сорому чи образи. Ні! Десять! Десять планів помсти собі намітив. З чого почати? А-а! Вона знов за те намисто вчепилася! Дарма, дарма… Зараз відучимо!

Маруся і оком повести не встигла — підскочив, на диван повалив, одяг з неї здирає. Вона губи стисла, мовчить, тільки очі горять.

— Нічого, нічого… Зараз ти мені добре слово скажеш, — трясеться, бо раптом таке жадання відчув, що й втриматися неможливо.

Мовчить Маруся. За одежину хапається, назад на себе тягне, та де їй з Льошкою у силі змагатися. Здер усе чисто. До Марусі нахилився.

— Намисто давай.

Головою мотнула — ні!

— Біди хочеш? — прошепотіла.

Почервонів од гніву, як лясне