Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

що вона зрозуміла. О, як часто дівчині немовби у неслушний момент стає цілком ясно, — з виразу обличчя, з вигляду скерованих на неї очей, з наче непомітних інтонацій голосу, — що її співбесідникові найголовніше побачити лагідну усмішку, м’який проникливий погляд, — усе те, що робить чоловіка безмірно щасливим! Чи не це відчувала й чорноока Ганна в ті кілька секунд, коли обмірковувала, що саме відповісти Петрові?

Вона розкрила вже рота, щоб сказати щось… Та раптом її очі блиснули цікавістю, і дівчина, нічого не відповівши Петрові, вказала на екран телевізора й згукнула:

— Дивіться, Петре Микитовичу! Хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було чітко видно, що хтось обережно відчиняє двері. За кілька секунд показалася чиясь голова. Упевнившись, що в лабораторії нікого нема, якийсь чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось. В ту мить він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж Андрій Антонович! — сказав Олд-Бой. — Мабуть, прийшов прибирати.

Але Андрій Антонович — бо це, справді, був він, — і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, помітив записку, яку прикріпив Петро. Прочитав її, придивляючись по-старечому далекозорими очима, здивовано крутнув головою, глянув на антену, звідки повільно пливли іскри, трохи замислився. А тоді махнув рукою: мовляв, хай буде, що буде!

Слідом за ним увійшов ще один чоловік. То був…

— Наш радгоспівський сторож Потапович! — вигукнула Ганна. — Але ж як добре видно! Ви — чарівник, Петре Микитовичу, справжній чарівник!

Олд-Бой стримано усміхнувся: негоже було йому сприймати такі компліменти, хоч всередині в нього і співало щось.

— Гм, що ж вони робитимуть? — тихо спитав він. — Навіщо Андрій Антонович привів його сюди?

Потапович зняв шапку. Голова старого була зовсім лиса, тільки з обох боків і ззаду лишилися довгі пасма волосся.

Потапович запитливо подивився на Андрія Антоновича. Той таємничим жестом вказав старому на стілець біля столу. Сторож сів на краєчок. Андрій Антонович знову щось сказав йому. Потапович схвально кивнув головою і розкуйовдив волосся. Потім нахилив голову до генератора. Андрій Антонович підійшов до генератора й узявся за рукоятку керування рефлектором.

— Що він робить? — скрикнув Олд-Бой. — Він, мабуть, хоче опромінити Потаповичу його лисину. А генератор настроєний на дуже коротку хвилю. Спалить шкіру, рятуйте! Може, зателефонувати, попередити?.. Так тут і телефону немає.

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потаповича. Видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння припікало. Проте Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потаповича сісти і щось сердито сказав йому. Потапович покірно сів, але зіщулився, ніби на нього лили гарячу воду. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор. Обличчя в нього було зосереджене: старий сумлінно працював, як умів.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Андрій Антонович хоче, щоб і у Потаповича на лисині виросло волосся! Ой, лишенько, як цікаво!

— Заждіть, заждіть! — стурбовано відповів їй Олд-Бой. — Як би це не кінчилося погано. Він же не знає експозиції… Не знає і ступеня активності хвиль такої довжини. Ну, так і є!

Потапович рвучко підстрибнув і схопився на рівні ноги. Він крутив головою, щось вигукував, мабуть, лаявся. Довгі пасма його волосся стали сторчака.

Андрій Антонович стояв збентежений біля генератора і, вчепившися у рукоятки рефлектора, щось пояснював Потаповичу, ніби заспокоював його. Але той не слухав, тільки розмахував руками й підстрибував. Можна було зрозуміти, що йому стає дедалі болючіше.

— Ой! — злякано скрикнула Ганна.

Вона побачила, як довге пасмо сивого волосся відокремилося від голови Потаповича й попливло в повітрі. Андрій Антонович остовпіло дивився на це видовище. А Потапович, певно, вже не міг терпіти біль, бо схопився за голову обома руками. Але тієї ж хвилини злякано присів. Дивився на свої руки, в яких було пасмо волосся. Потім безпорадно потер їх між пальцями і кинув на підлогу. А далі знову схопився за голову. Швидко обмацував її, обмацував хуткими, шаленими дотиками. І скрізь, де він торкався, волосся випадало. Через кілька секунд його голова блищала — на ній не лишилося жодної волосини. Потапович став зовсім лисий!

Ганна заніміла. Вражена, вона дивилася на це видовище, не знаючи, сміятися їй чи плакати. Олд-Бой вийняв сигарету, але так і не закурив. Він бачив, як Потапович, стиснувши кулаки, кинувся на переляканого Андрія Антоновича, як той скочив із стільця й побіг до дверей лабораторії. Розлютований Потапович біг слідом за ним. Ще секунда — і обидва зникли. Лабораторія спорожніла.

Світлий прямокутник екрана телевізора сяяв байдужим голубуватим світлом.

13. ГАННА СТАЄ ЗНАВЦЕМ ОПРОМІНЮВАННЯ

— Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов! — почули Ганна й Олд-Бой невимушений, веселий голос Сашка, який швидко зайшов до кімнати. — А я вас шукаю! Добре, хоч завідувач клубу сказав, що ви пішли сюди… Ти знаєш, Петре, справа з коровами, на щастя, кінчається.

— Як саме?

— Молока вже поменшало майже втроє, незабаром усе, сподіваюся, стане на місце. Я ж казав Данилові Яковичу, що так воно й має бути. І я дуже радий!.. Але, що з вами? Що трапилося? Та відповідайте, будь ласка, — додав він, помітивши, як обоє перезирнулись.

— Ось, телевізор, — коротко відповів Олд-Бой.

— Ну й що, що телевізор? Це я й сам бачу. В чому річ?

— Ми з Ганною дивилися передачу з нашої лабораторії.

— Що ти говориш загадками? Яка передача з лабораторії? I чого взагалі ти відповідаєш так, наче кожне слово в тебе на вагу золота? — обурився Сашко.

— Гаразд, сідай, я тобі все розповім.

Олд-Бой стисло розповів Сашкові про те, що бачили він і Ганна, не забув коротко сказати й про новий спосіб телевізійних передач. Сашко захоплено присвиснув.

— Ну й здорово, Олд-Бой! Виходить, ти саме над цим і працював останнім часом, коли від тебе й слова не можна було почути? Молодець, слово честі! І головне — така чіткість зображення, така чіткість, просто важко повірити! А оце на підлозі в лабораторії лежать пасма бідолашного Потаповича? Ай, як йому не пощастило! І що тепер він зробить з нашим Андрієм Антоновичем? А старий теж додумався опромінювати. Не знаючи броду, сунув у воду… І сміх і гріх!

Уперше відтоді, коли сталася неприємність з опроміненням лисини Потаповича, Петро всміхнувся. Побачивши це, несміливо усміхнулася й Ганна. Петро нарешті закурив сигарету, яку весь час м’яв у пальцях. Дівчина, посміхнувшись, спитала:

— Але чому все це трапилося, Петре Микитовичу? Як це сталося, що волосся в Потаповича геть вилізло, а у Андрія Антоновича — виросло? Чому це так?

Олд-Бой знизав плечима: в присутності Сашка йому зовсім не хотілося пояснювати дівчині наукові гіпотези, тим більше, що він сам не