Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

долю світу. В одних строфах вона мовить від першої особи («Я пам'ятаю»), в інших — від третьої («Бачить вона»). Таке межування характерне для давньо-ісландської словесности.

Більшість сюжетів, змальованих у пісні, мають давнє, ще континентальне походження, проте укладені й записані вони були не раніше XII сторіччя, коли в Ісландії панівною вірою стало християнство. На думку деяких дослідників, у пісні простежується християнський вплив — мотиви відплати, пекельних тортур, морального занепаду перед кінцем світу тощо. Втім, тема торжества справеддивости притаманна і язичництву (де рудиментарно збереглася у казках і переказах), «гріхи» людей, що несуть покарання у світі мерців Хель, відбивають негідні, недостойні поведінські паттерни соціуму «доби вікінгів» (клятвопорушництво, «нічні» цебто підлі вбивства, зваблення чужих жінок), а моральний занепад людей не є причиною кінця світу, а лише його ознакою.

Повчання Високого

«Повчання Високого» — найдовша з пісень «Старшої Едди». Дослідники сходяться на думці, що це явний конгломерат з елементів різного характеру і походження. Оригінальна назва цієї пісні — «Hávamál», що дослівно означає «Промови Високого» чи «Слова Високого», проте, враховуючи очевидний дидактичний характер твору, варіант «Повчання...» здається мені більш відповідним.

Головною темою пісні є настанови на різні випадки життя, добрі поради роду людському, що їх промовляє Високий, себто Одін. Стосуються ці поради як поведінських моделей, адекватних для певних ситуацій у певному соціальному контексті, так і суто побутових, утилітарних аспектів життя. Варто зазначити, що більшість наведених приписів не є універсальними. Навпаки, їхня диференційованість, а інколи навіть взаємна суперечливість, свідчать про відповідну диференціацію потенційної аудиторії.

Так, низку порад адресовано представникам воїнської страти, ба більше — воїнської аристократії, відповідно до її специфічної культури і способу життя, що цілком відповідає сутності Одіна як «військового» божества. Переважна більшість правил, одначе, звернена до простого народу, зокрема вільних землевласників (бондів, тобто селян, хазяїв, ґазд), що становили основу скандинавського (а особливо — ісландського) суспільства і не мали з Одіном — божеством відверто хтонічним, маргінальним, екстатичним, мілітарним, шаманським — нічого спільного. Відтак логічно припустити, що «авторство» цих правил було приписане Одінові, так би мовити, заднім числом, цілком можливо, що і першими упорядниками «Едди», тим же Семундом Мудрим. Нарешті, деякі поради стосуються потойбічних справ — чарів, рун, заклять, і їхня авдиторія — чаклуни, шамани, язичницькі жерці, які не становили у германців якоїсь особливої касти на зразок кельтських друїдів, руських волхвів або християнського духовенства (магія у нордичній традиції взагалі вважалася справою переважно жіночою, тож Одін і тут виступає як постать маргінальна).

Нетотожні різні фрагменти тексту і стилістично. Строфи 1-83 є переліком приписів життя, одні з яких звернені до простих поселян, інші — до воїнів, а деякі мають універсальний характер. Ритм і композиція строф 84-89 дещо відмінні, там ідеться про різні речі, на які не варто покладатися. Строфи 84 і 91-95 становлять передмову до оповідки Одіна про його нефортунні залицяння до дочки (за іншою версією — дружини) якогось Біллінґа. Жодної міфологічної основи тут нема, а тому дослідники вважають, що сей сюжет виник уже за християнських часів; утім, і власне християнський вплив тут важко віднайти. Строфи 112-137 («Loddfáfnismál») є повчанням, що його якийсь «я» (цілком імовірно, що і тут авторство було приписано Одінові пізніше) дає Лоддфафнірові. Що це за персона — достеменно невідомо, оскільки ніде більше це ім'я не згадується. Вважається, що «Повчання Лоддфафнірові» є результатом переробки давніших гномічних (дидактичних) строф, аналогічних англосаксонським гномічним віршам (див. «Книгу Ексетерських гномів»).

Повчальні фрагменти пісні перемежаються із міфологічними сюжетами. Так, строфи 104-110 оповідають про виправу Одіна до велетня Суттунґа по чарівне зілля — мед поезії. Докладніше цей міф наведено у «Молодшій Едді» Сноррі Стурлусона. Фабулярна його основа така. У «Пророцтві Вьольви» сказано, що аси і вани, два божественні племені, вели між собою війну, а згодом уклали мир, ритуально змішавши слину у глечику. З тої слини утворився гомункулус на ймення Квасір, великий мудрагель. Двоє дверґів, Ф'ялар і Ґалар, убили Квасіра та змішали його кров із медом. Хто звідав того зілля, ставав поетом чи мудрецем. Далі Ф'ялар і Ґалар з якоїсь причини вбили велетня Ґіллінґа і мусили віддати його батькові Суттунґу мед поезії як викуп. Суттунґ тримав те зілля у надрах гори Хнітборґ під пильним оком своєї доньки Ґуннльод. Щоб дістати мед, Одін найнявся батрачити до Бауґі, брата Суттунґа, назвавшись Бьольверком («Лиходієм») і убивши до того дев'ятьох робітників Бауґі. В оплату Одін зажадав ковток з глека Одрерір, де зберігався мед поезії. Коли дійшло до виконання обіцянки, Суттунґ йому відмовив. Тоді Бауґі (чи й сам Одін) просвердлив гору свердликом під назвою Раті, далі Одін, обернувшись на змія, проліз у надра гори, звабив Ґуннльод, випив увесь мед, тоді перетворився на орла і полетів назад до Асґарду. Вдома Одін виблював мед у горщика, тому вважається ще й богом поезії. На зворотному шляху з ним стався кумедний трапунок: Суттунґ, довідавшись про крадіжку, також обернувся на орла і полетів за злодієм. Одін, щоб летіти швидше, скинув баласт у вигляді кількох крапель посліду. Вважається, що справжніми поетами стають ті, хто п'ють мед зі згаданого горщика в Асґарді, тобто мало не з вуст самого Одіна, а графоманами стають такі, кому до рота потрапили краплі посліду. Деякі сучасні дослідники вважають, що цей міф сягає доби індоєвропейської спільноти.

Строфи 138-145 оповідають про шаманську ініціацію Одіна: як він зробив перше жертвопринесення, поклавши требою себе собі ж самому, вмер на Світовому Дереві й відродився, пізнавши руни. Очевидно, це фрагменти культової язичницької поезії, пов'язані з відтворенням міфологічного тексту і ритуалу. Строфи 111 і 146-164 («Ljóðatal», «Перелік пісень») також мають стосунок до язичницьких ритуальних практик, себто заклять: вісімнадцяти чарівних пісень, дію яких описує Одін.

У строфах 144-145 йдеться про звичай жертвопринесення. Справа ця була не така проста, як може здатися на перший погляд, і абикому її, звичайно, не довіряли. Похибка у ритуалі зводила нанівець увесь процес. Так, завелика кількість принесених у жертву істот не лише не приносила кращого результату, а навпаки, робила його марним (див. початок строфи 145). Тому що, звичайно, з одного боку «дарунок відплатою цінний», але з другого — жертвопринесення в індоєвропейській традиції це не вульгарна торгівля з богами на кшталт «ти мені, я тобі», це досить складна церемонія, спрямована на відтворення першого жертвопринесення, за допомогою якого і було створено світ.

Питання «Зможеш роздати?» також можна перекласти і як «Зможеш надіслати?» в значенні «надіслати богам жертву і питання», бо слово senda має ще