Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

— Що то за дітиська?

— Ми перевіряємо в цілому Едемі, чи всі діти на своїх місцях, — мовив Слизус. — Скоро ми дізнаємося, кого бракує.

«Виходить, Слизус от-от дізнається, що Геро не прибула до Чудесної академії», — подумав пригнічений Джордж.

Далі Мисливець за дітлахами повідомив іще гіршу новину.

— А коли ми визначимо, хто з дітей зник, то вирахуємо й того, хто зламав систему, щоб їм допомогти, — лукаво сказав він. — По-моєму, хтось із ваших соратників працює проти вас.

— Трясця! — вигукнув Дамп. — Правду кажеш! Довкола мене самі зрадники!

— Коли я піймаю втікачів, то допитаю їх, — мовив Слизус. — Вони розкажуть мені все, що знають, і тицьнуть пальцем на зрадників у вашому оточенні.

— Молодець, — сказав Трелліс. — Добре працюєш. Як тебе там звати, кажеш?

— Слизус Слизович, — пробурмотів Мисливець за дітлахами.

— А може, вони шпигуни? — задумався Дамп. — Може, дітиська пробралися сюди з Потойбіччя?

— Може... — невпевнено мовив Слизус. — Я простий мисливець за дітлахами і хотів тільки передати інформацію най...

Дамп не дав йому закінчити.

— Я запропоную так званий мирний договір із Потойбічним, — сказав він, розмірковуючи. — Відволічу їх. Треба виграти час, щоб...

Раптом він похопився, що міркує вголос.

— Піймати обох! — скомандував він Мисливцеві. — І всіх, хто їм допомагав, усіх, хто хоч трохи налаштований проти мене. А потім про все мені доповісти. Про все до кінця!

— Господарю, — Слизус вклонився ще нижче.

Джордж не бачив його лиця, але здогадався, що той посміхається.

— Чого чекаєш? — гаркнув Дамп. — До роботи!

І Дамп зник — бліде світло лазера застрибнуло назад у ціпок Слизуса.

Щойно Дамп дематеріалізувався і в лісі знову стало чути тільки нічне шарудіння й шелест, як Слизус висмикнув палицю з землі, склав її, наче телескоп, і поклав до кишені. Насвистуючи, він подибав геть стежкою через галявину. Джордж нарешті зміг видихнути.

— Що то було?! — шепнув він на вухо Аттікусу.

— Біда, — відповів той. — Велика біда нас чекає.

— Що ж робити? — запитав Джордж.

— Але є й хороша новина, — продовжив Аттікус, роззираючись лісом у пошуках слідів. — Якщо ми наткнулися на старого Слизуса, а він напав на слід Геро, це означає, що ми на правильному шляху.

жордж приставив до очей долоню, щоб краще роздивитися рівнину, яка простягалася перед ними. Колись тут, напевно, були поля, порослі вересом. Величезний ліс, тінистий і похмурий у променях ранкового сонця, залишився позаду. Рівнина попереду була гола й випалена сонцем. Джордж сів на камінь, надувши щоки. Палюче сонце вже піднялося над обрієм. Краєм ока Джордж помітив, як удалині щось блистить.

— Он там! — показав він пальцем. — На півночі! Там щось є!

— А й справді! — сказав Аттікус. — Там дійсно щось є.

— Це Чудесна академія? — запитав Джордж.

— Щось дуже велике, — прищурився Аттікус. — Це не академія. По-моєму, ми знайшли його.

— Кого — його? — перепитав Джордж.

— Наш наступний пункт призначення, — відповів Аттікус. — Едемополіс.

Едемополіс вони знайшли, але потикатися туди не можна було. Аттікус сказав почекати, коли звечоріє, і тільки тоді перетнути рівнину. А тим часом вони взялися визбирувати на порожній рівнині корінці й посохлі рослини.

— Я не можу розвести вогонь, — пояснив Аттікус, — бо нас відразу побачать. Але все це можна їсти сирим!

Він уже встиг почистити мисливським ножем м’ясисті білі корені й зібрати непогану колекцію комах, начебто їстівних. Джордж, чиї запаси майже вичерпалися, не мав вибору. Він ніколи не їв живих мурах, але услід за Аттікусом всипав пригорщу собі до рота.

— Нямка, еге ж? — задоволено сказав Аттікус.

— Ем-м-м, кислуваті, — відповів Джордж.

Мурахи виявилися не такі гидкі на смак, як він гадав, надто коли їх загорнути в зелений листок. Він запив їх водою з очищувача. «Цікаво, як Геро дає собі раду?» — подумав Джордж, а потім згадав, що в неї ще лишалися батончики. Аттікус сказав, що їм краще багато не говорити, а то ще якийсь прихований сенсор зафіксує їхні голоси, тож вони сиділи мовчки.

Коли після найдовшого дня у житті Джорджа нарешті запала темрява, вони почали крадькома пробиратися рівниною. Джордж глянув угору — чи нема в нічному небі супутників або інших ознак людської діяльності. От якби він мав при собі телескоп! Та навіть неозброєним оком було видно, що люди не збиралися покидати космос.

Якщо він не думав про небо, то згадував Геро. Де вона зараз? Як її знайти? Може, вона не пішла в Чудесну академію, хтозна? З Дампових слів Джордж зрозумів, що хоч йому й Геро вдалося наразі лишатися непоміченими, тепер за ними відправили погоню. Байдуже, що вони не двійко шпигунів із Потойбіччя, як подумав Дамп: якщо вони піймають його, Геро й Аттікуса, на них чекає жахлива кара. Джордж сумнівався, що вони її витримають і не видадуть Німу й Емпірея. Він про все розповів Матінці, не впевнившись, що це безпечно. Так, йому пощастило. Принаймні він на це сподівався. Матінка теж виявилася втікачкою і мріяла про часи, коли Едему настане кінець, щоб вони із сином знову були вільні. Та все ж наступного разу треба тримати язик за зубами.

На світанку вони добралися до столиці Едему. З-за димчасто-сірих хмар виринали верхівки