Читати книгу - "Подвійне життя"

Просто в этот момент оно не светит на землю.

Я напоминаю себе неврастеника, но не всегда.

Господи, можно я уйду к Тебе, как только выполню программу максимум?

***

Де б ти не була, Бог усе одно скрізь.

Але це надто глибока думка для мене сьогодні.

Я знаю тільки одне: допоки такі, як вона, не можуть повірити в себе, всі скрізь роблять що знають.

Навколо тебе сходи, дівчино. Сходи, якими ти не йдеш. Проте усі вони (принаймні ті, що цікавлять саме тебе) спрямовані у небо, просто у небо, навіть у твоїй країні, у будь-якій країні, у будь-якому місті на різні верхів'я.

Тебе цікавлять найдовші та найяскравіші сходи, знаю. Що б ти не говорила собі, я можу прочитати це між рядків твого листа. І я тут зовсім ні до чого. Усе, що в мене є, — це лише гроші. У мене всього лише 40 пар взуття на літо.

А ти пишеш мені про такі речі, ти чомусь дякуєш мені.

І я хочу побачити тебе. Я хочу побачити тебе, аби сказати: «НЕМА ЗА ЩО». Правда.

***

А однажды произошла вообще дрянная история. И мне по-настоящему стыдно за нее. Действительно стыдно.

У меня была напряженная неделя, как и все недели моей жизни. Как обычно, мне что-то сказал шеф по поводу моих филологических способностей. Как обычно, я много раз подумала о глубине и степени его заболевания. А такие мысли, как известно, никому не улучшают душевного здоровья. Наверное, раза два я вернулась домой на такси. Наверняка я писала стихи на работе, пряча их под материалами, которые неустанно подкладывал мне мой выпускающий редактор. Все как обычно — я устала.

Это было воскресенье. К нам пришла подруга. Мне не хотелось, чтобы выходные заканчивались. Мне хотелось постоянно курить, писать, смотреть телевизор, слушать музыку, и все это одновременно. Моей соседке хотелось, чтобы я навела порядок в доме. И тут меня прорвало.

Мне очень стыдно, что я начала это при нашей гостье. Но я начала реветь. Нет, не так. Я впала в истерику.

Я смотрела только хорошие фильмы. И я знала, какие фильмы хорошие. Я читала по-настоящему глубокие книги. Вчера я видела на улице то, что могло стать хорошим кадром в моем фильме. Я писала стихи, которые были моим духовным опытом. Я хорошо училась в университете, я любила философию.

И я сказала, что меня купили. Я сказала, что я стою 300 долларов. И больше я ничего не стою. У меня текли по лицу слезы, я сидела на корточках. И мне было по-настоящему горько за мою жизнь.

Стыдно, потому что она это запомнила.

И, кажется, я об этом уже говорила.

***

Останнім часом я особливо відчуваю, що моє життя остаточно входить у певне річище, і я вже, мабуть, не здатна змінити його. Воно є таким, яким воно є. Жодної надії на якусь випадковість, жодної надії на те, що життя зробить дірку. Я приречена на свій шлях. І він зовсім не є поганим. За рогом вулиці, якою я прямую, наприклад, 8 років, усі ці 8 років на мене чекає те, що там усі ці 8 років знаходиться.

Ви не підозрювали у мені таких думок? Я граю такі прозорі ролі, можливо, у мене надто простий вираз обличчя. Знаю, що навіть вродливим його не назвеш. Проте мільйонам людей воно до вподоби, до речі. Усією душею хочеться вірити, що його вважають милим. Урешті-решт це просто атрибут моєї душі.

Не дивно, що дуже багато в мені змінилося, поки я прямувала. Щось відпало само собою, дещо я втратила навіки, хоча життя не знає таких безнадійних слів, на відміну від нас. Але багато чого лишилося незмінним. Десь у глибині своєї душі, у самому серці моїх сердець, як і перше, я — дівчинка, що бігає вулицями міста мого дитинства у смішних шкарпетках. Як і перше, я люблю нашу планету — якось дуже по-своєму. І я вже ось майже 40 років знаю, у якій сукні я хочу померти.

***

Мне так не хочется говорить об этом. Так не хочется говорить себе правду о том, что является едва ли не единственной правдой в моей жизни. Мое творчество. То, что я делаю. То, что останется после меня. Люди создают огромные корпорации, я вожу ручкой по бумаге, стучу по клавиатуре, сложно поверить, но Тот, Кому Все Понятно, ценит нас одинаково. По крайней мере, хотелось бы надеяться. Очень часто мне кажется мелким то, что я делаю. Долгое время казалось детским. Вокруг меня — исписанные листы бумаги.

А еще — одна картина не покидает мое воображение. Она следующего наполнения. Однажды я просыпаюсь. Я встаю с кровати, как обычно с трудом. Делаю себе кофе — к примеру,