Читати книгу - "Вогонь до вогню"

class="book">Нарешті сивобородий віщун закінчив розпитування. Якийсь час він сидів мовчки. Тоді посміхнувся очима до Тимка, сказав, що він, Тимко, великий молодець і незабаром в найкращому з руських міст на нього чекатиме несподівана і радісна зустріч з давнім товаришем. А поки що Тимкові треба гарно виспатися і набратися сил, бо вони йому будуть дуже потрібні. І куди більше, ніж зараз.

І Тимко заснув. Уві сні він літав, мов вільна птаха. То кружляв у високості, то, наче пір’їнка, пропливав межи світлих березових крон, то на льоту зачерпував долонею цілющої води з криниці, про яку відав лише він сам. Літав Тимко і почувався найщасливішою у світі людиною. По тому примостився на розлогій гілці і заснув.

А коли прокинувся і розплющив очі, то виявилося, що він спить не на гілці, а на ряднині під березою, а крізь веселе тріпотливе листя до нього пробивається сонячне проміння. При вході до печери стояли віщун з Іваном і про щось тихо перемовлялися. По тому віщун рушив до Тимка.

— Доброго ранку, дідо, — схопившися на ноги, привітався Тимко.

Віщун відповів не одразу. Він дивився на Тимка таким поглядом, ніби намагався розгледіти, що робиться на самому денці Тимкової душі. І від того погляду Тимкові аж лячно стало. А ноги самі зривалися з місця — так хотілося негайно кудись побігти, щось розвідати, аби лише дідо наказав.

Проте дідо нічого не наказував. Натомість він утворив долонями якийсь плавний порух навколо Тимкової голови — так, начебто хотів оборонити хлопця від когось — і сказав:

— Хай буде світлою твоя дорога, хлопчику.

По тому Тимко взяв Івана за руку, і їх повели від печери. Спочатку Тимко рухався, як уві сні. А повністю отямився лише на якомусь узліссі, звідкіля було видно невелике село, що затишно розляглося у квітучому видолинку.

Згодом вони проминули десятки сіл і містечок. Тож Тимко геть забув, як звалося те село у видолинку, неподалік від якого, як щось нашіптувало Тимкові, знаходилася пуща з печерою віщуна. Звісно, дорогою хлопець не раз розпитував Івана про дивного діда, та оскільки той відмовчувався чи відбувався ухильними словами, то Тимко, зрештою, залишив його у спокої. І тільки десь на самісінькому денці Тимкової свідомості закарбувалося усвідомлення того, що таких віщунів на землі одиниці і їхні діяння перевищують діяння найславетніших князів чи ханів. Проте Тимко вже не міг втямити, чув він таке від Івана, чи йому це просто наснилося.

Отаке трапилося з Тимком зовсім нещодавно. А, може, не стільки трапилося, скільки й насправді наснилося. Тоді чи варто про це розповсюджуватися?

Мабуть, ні…

— Гаразд, — відказав Сашко, і голос у нього був ображений. — Не хочеш казати, то й не треба. Коли ти такий, то й я нічого більше не казатиму…

— Не ображайся, Сашку, — вибачливо мовив Тимко. — Але ми з Іванком побували в стількох місцях, що я вже й забув, в яких саме. Були ми в Житомирі, були біля Хмільника, де стоїть аул подільського хана Солтана. Були ми і в Красилові. Чув про таке село?

— Ще б пак! — стріпнувся Сашко, і його образу мов вітром здмухнуло. — Це ж те саме село, де народився князь Дмитро!

— Еге ж, — згодився Тимко. — Іванко хотів дізнатися, що там сталося піся того, як князь погнався за татарськими паліями.

— То чому ж ти одразу про це не сказав? — спалахнув Сашко. — Ич який!

Тимко відповів не одразу.

— А ти, Сашку, переконаний, що твій князь зрадів би тому, що про його Красилів розповідав би саме ти? — врешті запитав він. — Знаєш, є такі вісті, про які найменше хотілося б почути від близької людини.

Сашко здивовано втупився у свого товариша. Ти диви — таке мале, а вже балакає так, що не кожен дорослий здатен його зрозуміти!

— Тимку, де це ти так навчився говорити? — вражено запитав Сашко. — Балакаєш, як столітній старець!

— У Івана, — відказав на те Тимко. — Ти знаєш, який він письменний! Коли в нього ще були очі, він, кажуть, перечитав усе, що можна. І коли ми з ним ідемо тепер від села до села, то Іван розповідає мені геть про все, що колись читав. А потім ми разом це обговорюємо.

— І що ж ви там обговорюєте? — ревниво поцікавився Сашко. — Він був переконаний, що найрозумніші розмови ведуть тільки вони з князем канівським.

— Про різне, — стенув плечима Тимко. — Ну, наприклад про те, що є люди, котрі кричать від кожної вавки. А є такі, що про своє горе не хочуть розказувати нікому, бо вони сильні і не люблять, коли над ними починають охкати та зойкати.

— Чому?

— Бо від цього їм стає ще важче на душі.

Сашко замислився, а тоді обережно запитав:

— То що, у Красилові дуже погано?

Тимко кивнув головою. Проте тут же спохопився і сказав:

— Але я тобі про це нічого не розповідав, добре?

— А ти й так нічого не казав, — Сашко зітхнув і вже спокійніше, по-діловому додав: — Я передам князеві, що випадково побачив тебе в Києві, і ти хочеш розповісти йому про щось дуже важливе. А про що саме — не відаю.

— Це ти гарно придумав, — похвалив Тимко товариша. — Але як ми знову зустрінемося?

— Кажеш, ви зупинилися в отій хаті під берестком?