Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Подати чаю?

Жінка стояла у дверях.

— Ні, не треба... живіт переповнений водою.

— Добре спалося?

— Шкода, що й мене не розбудили...

Жінка нахилила голову й захихотіла так, наче її полоскотали.

— Щоб ви знали, я тричі вставала й поправляла рушника у вас на обличчі.

Це було кокетування трирічної дитини, яка щойно навчилася сміятись, як доросла людина. Було видно, що вона розгубилася й не знає, як виявити свою радість. З досади чоловік одвернувся.

— Допомогти копати?.. Чи краще переносити бідони?

— Авжеж... Скоро знову приїдуть з порожніми кошиками...

Узявшись до роботи, чоловік здивувався, не відчувши до неї нехоті. Що, власне, було причиною такої зміни? Страх перед відмовою постачати йому воду? Обов’язок перед жінкою? Чи, може, вона крилася в характері самої роботи? Справді, людина знаходить у роботі опору для того, щоб перетерпіти час, що безцільно минає.

Стривайте, коли це було? Одного разу «Стрічка Мебіуса» запросив його на лекцію. Будинок, де мала відбутися лекція, оточувала низька іржава залізна огорожа, а в дворі валялося стільки клаптів паперу, порожніх пачок з-під сигарет та іншого мотлоху, що землі не було й видно. І чого проектувальникам заманулося огороджувати такий будинок сіткою?.. І, ніби на підтвердження його сумнівів, якийсь чоловік у поношеному вбранні, схилившись на огорожу, стирав з неї пальцями іржу. «Стрічка Мебіуса» тихо пояснив, що це переодягнений поліцейський агент. На стелі лекційного залу видніла здоровенна коричнювата дощова пляма. І ось серед такого запустіння лектор, зокрема, сказав: «Єдиний спосіб подолання роботи — сама робота. Вартість має не вона, а можливість її подолання... Справжня вартість роботи саме в цьому самозапереченні».

Пролунав різкий свист. Потім безтурботні оклики людей, що бігцем тягли кошики... Як звичайно, голоси затихали при наближенні до піщаної ями. Селяни спускали кошики мовчки. Чоловік відчував, що за ним пильно стежать, але тепер не бачив сенсу в тому, щоб просити милосердя. Лише тоді, коли без перешкод було витягнуто нагору належну кількість піску, напруження ослабло і навіть повітря мовби стало іншим. Ніхто не промовив ні слова, але здавалося, що цього разу досягнуто порозуміння.

У жінчиній поведінці теж відбулася зміна.

— Може, перепочинемо?.. Я принесу чаю.

Її голос і рухи пожвавішали,— так, наче вона тішилася тим, що їй несподівано пощастило. Чоловік мав усього по горло й почувався так, ніби переївся цукру. Однак не пропустив нагоди й ляпнув рукою її по спині, коли проходила мимо. Якщо напруга досягає межі, запобіжник перегоряє. Ні, він не збирався її одурювати. Мав намір розповісти їй колись про охоронця замку-привида.

Був замок... Ні, не обов’язково замок, а будь-що інше — завод, банк чи гральний дім. А охороняти його міг вартовий чи сторож. Так-от, охоронець, сподіваючись ворожого нападу, ні на мить не втрачав пильності. І одного дня ворог з’явився. Радіючи, що настав його час, охоронець затрубив на сполох. Проте сталося диво — допомога не прийшла. Що й казати, ворог легко, одним ударом, розправився з охоронцем. Втрачаючи свідомість, охоронець бачив, як ворог, не зустрічаючи жодного опору, пройшов, неначе вітер, крізь ворота, мури й будинки. Ні, то не ворог був схожий на вітер, а замок. Охоронець, сам-один, як сухе дерево на пустирі, все життя охороняв привида...

Чоловік сів на лопату і взявся закурювати цигарку. Насилу загорівся лише третій сірник. Накопичена втома розпливалася колами по тілу, як туш на воді, перетворюючись то на медузу, то на паперові гірлянди, то на схему будови атомного ядра. Нічний птах, запримітивши польову мишу, пронизливим криком скликав своїх друзів. Надривно гавкав чимсь занепокоєний собака. Високо в нічному небі терлися між собою зі свистом різні шари повітря. На землі вітер, мов ніж, зрізував одну за одною тонку шкірку з піщаної поверхні. Чоловік витер піт з чола, висякався і струсив з голови пісок. Візерунки під його ногами нагадували застиглі морські хвилі.

Якби це були звукові хвилі, то яка музика пролунала б зараз? І людина могла б заспівати таку пісню, коли б їй ніздрі затиснули щипцями, вуха заткали кров’яними згустками, потрощили зуби... Начебто жорстоко, але не зовсім... Раптом чоловікові здалося, ніби його очі злетіли вгору, мов птахи, і пильно дивляться на нього. Нічого й казати, він таки дивна людина, якщо в такій обстановці роздумує над химерами цього світу.

«Got a one way ticket to the blues, woo, woo...»

«Це сумний блюз про квиток в один кінець, ву-у, ву-у...» Якщо хочеться співати, співай. Та, правду кажучи, людина, якій силоміць втиснули в руку квиток в один бік, ніколи так не співає. Бо підошви її черевиків настільки стерлися, що аж зойкають, коли наступають на камінчик. Досить находилися. Людині хотілося б заспівати блюз про квиток туди й назад. Квиток в один бік — це розбите життя, в якому