Читати книгу - "Дожити до весни"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 93
Перейти на сторінку:
паче не намалював. Принаймні йому, Антону Ткаченку, про це нічого не відомо. Ну, згадав Хрущова. Так хто ж не знає про його розгром авангардистів у шістдесят другому році? Ну приховав, що його батько священик. Але так багато хто робив, інакше не взяли б до інституту – там є негласна вказівка щодо таких абітурієнтів. Зрештою, син за батька не відповідає. Кепсько, що зі Стецюком посварився. Такі, як Стецюк, не прощають, особливо особисті образи. Недалекі та примітивні люди не бувають великодушними, а мстивість ніколи не належала до людських чеснот. Та в кого влада, у того й сила.

Найвірогідніше, що саме Стецюк замовив статтю в газеті й одним пострілом влучив у двох – в Адама і в Єву. Як, вона каже, назвався той кореспондент, який приходив до інституту? Василем Настюком? Немає там такого кореспондента. Немає і не було ніколи – він, Антін Ткаченко, давно приятелює з редактором і добре знає всіх його підлеглих.

– Тримайся, дівчинко. Дуже ти ще молода для таких випробувань. Заходь, як закортить поговорити. Може, я щось дізнаюся у Спілці про Адама.

Наступного дня поїхала до редакції. Хотілося глянути в очі «шанувальника» Адама Вольського. Не просто глянути, а плюнути. Плюнути й піти, не зронивши й слова. Ткаченкова правда: про Василя Настюка там і гадки не мали. Хто заховався під псевдонімом? Редакційна таємниця.

Ще за день були комсомольські збори. Її ганьбили як безсоромну розпусницю і колективно настановляли на праведну путь. Але вона не відчувала сорому. Взагалі нічого не відчувала. Душа ніби затерпла, надійно відгородилася від світу звуконепроникною стіною, щоб ніхто не бачив та не чув, і тихо скімлила. Що були для неї всі ті гнівні слова та менторські повчання порівняно з болем, який поселився в ній після клятої публікації і зникнення Адама!..

Чекала, що Адам розшукає її сам. Чекала вдень і вночі, щохвилини і щосекунди. Зазирала у темні вікна майстерні – а раптом майне його силует. Блукала парком, – може, він навідається до своїх синичок. Наздоганяла в натовпі чоловіків, зі спини схожих на Адама. Його не було. Не було ніде.

Зайшла до Антона Ткаченка аж у травні. Його повідомлення приголомшило: Вольський емігрував за кордон. Виїхав так поквапливо, що навіть майстерню спілчанському керівництву не передав і картин своїх із неї не забрав. Куди саме виїхав, як йому це вдалося, хто допоміг – невідомо. Але дехто дуже хотів би про все це дізнатися, вчора і сьогодні «люди звідти» проводили бесіди з художниками, здається, вже всіх опитали. Тепер на біографії обласної організації велика масна пляма – це ж із її лона вийшов черговий «відщепенець».

***

Ткаченко сказав, що Адам не встиг забрати свої картини. Отже, і «Єва з яблуком» ще може бути в майстерні. Що вони з нею зроблять? У середньовічному Луцьку був власний кат, який на Ринковій площі привселюдно «карав на горло» винних. Може, Адамову Єву також четвертують, хоча вона ні в чому не винна. Чи спалять, як відьму, на кострищі. Чи просто викинуть на смітник за містом. Чи, і це найімовірніше, вивезуть, як полонянку, з приміщення й ув’язнять у якомусь сирому підвалі художніх виробничих майстерень, допоки її ніжне тіло не роз’їсть клята пліснява.

Вона мусить урятувати Єву! Мусить! Ця картина – єдине, що пов’язує і завжди буде пов’язувати її з Адамом.

Треба якось прокрастися до майстерні. Але як? Як?! Ні, самій не впоратися. Вікно на другому поверсі, а якщо додати ще й високий цоколь, то на рівні третього. Отже, до кватирки, що так і залишилася прочиненою, не дотягнутися. Стіна гладенька, без жодного виступу, а вона ж не скелелазка – не видряпається. Отож, цей варіант також відпадає. Найпростіше було б відімкнути двері ключем. Але ключ у голови спілчанського осередку, а він такий сердитий на Адама, що краще й не підходити, все одно не дасть, ще й нагримає: хто ти, дівко, така і яке право маєш щось забирати в художній майстерні чи й взагалі пхати туди свого носа? Можна було б спробувати дібрати якусь відмичку, але вона в них нічого не тямить. Попросити когось із хлопців? Кого? А якщо її викажуть? А якщо на кпини візьмуть? Ні, здається, є один, який напевно не викаже та з радістю візьметься робити все, що б вона не попросила.

Віктор засяяв, як нова копійка, щойно вона натякнула, що хотіла б попросити про допомогу. А коли дізнався, яку саме допомогу, заспокоїв: це не так складно, як вона гадає, колись його тато виготовляв дублікат ключа, тож у принципі він знає, як це робиться. Наступного ж вечора, коли в сусідніх вікнах погасло світло, вони вже були під дверима колишньої Адамової майстерні з ключем у руках.

Світло не вмикали. Навмисно взяли із собою ліхтарики. Та не встигли поводити ними по майстерні, як угорі спалахнула люстра.

– Руки вгору! Обличчям до стіни! Вас арештовано!

Міліціонер стояв біля канапи – дуло пістолета похмуро дивилося на «злочинців».

– Ну що, голубочки, попалися?

Їх відвезли до міліції. Наступного ранку повели у слідчу кімнату. Вона не могла повірити власним очам: за столом сидів Василь Настюк, який виявився зовсім не Василем і ніяким не Настюком, а старшим лейтенантом Гуньком. На її прохання відпустити Віктора Шутка, бо він ні в чому не винен, це все вона задумала й організувала, іронічно посміхнувся:

– Мда-а-а… З тобою справді можна йти в розвідку. Але я не піду. А знаєш, чого не піду? Бо дороги в нас із тобою різні, Адамова Єво!

Жодних

1 ... 41 42 43 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дожити до весни"