Читати книгу - "Вітер часу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прийшовши увечері додому, Андрій Володимирович застав сина Івана, який чекав його, щоб разом повечеряти.
– Привіт! Які новини? – спитав батько.
– Майже закінчив писати про Юзефа Шумлянського, нашого далекого родича. Матеріалів малувато, більше пишу про події того часу, про князя Юзефа Понятовського, у якого Шумлянський був ад’ютантом.
– А коли збираєшся в Польщу?
– Тижнів за два. Взагалі у мене нема точного терміну, можу ще трохи побути, але як закінчу писати про Шумлянського, тут вже не буде роботи.
– Ти б відпочив трохи, – промовила Маргарита Іванівна російською, яка не бажала розмовляти українською, бо звикла до мови північних сусідів.
– Та я ж відпочив в Англії.
– Хіба там відпочинеш? – заперечила мати. – Там же божевільня, усе гості та п’янки.
Іван промовчав. Як це мати здогадалась, він же нічого не казав?
– Як там дід? – перевів розмову на інше батько, зрозумівши, що Марго сяде на свого улюбленого коника і почне виявляти невдоволення щодо способу життя Мар’яни.
– Дід нічого, ковтає пігулки та пише свої «мемуари».
– А ти читав що-небудь?
– Поки що ні, він ховає, допишу, каже, – потім почитаєш.
– Сподіваюсь, він там не писатиме про нашу родину, – зауважила Марго.
– Ні, каже, що пише про свою роботу в Середній Азії.
– Знаємо ми цю роботу, за його словами там теж самі п’янки.
– Ну що, він хіба п’яничка? Заслужений геолог України.
– Усі геологи пьяниці та бабії, живуть в наметах разом з випадковими жінками.
– Не випадковими жінками, а співробітницями. Ти що, вважаєш, що вони там займаються сексом? Походила б ти у маршрути, то спала б, як мертва, а не займалась хто знає чим та ще й у присутності інших, – заявив батько.
– А що, батько хіба п’яниця і бабій? – спитав Іван.
– Ні, звичайно, але ж він кабінетний працівник, доктор наук, професор. А в молодості хто знає, чим він займався?
– Чим треба було, тим і займався, – невдоволено сказав Андрій Володимирович.
– А ти коли одружишся? – переключилася Маргарита Іванівна на сина. – Видно я умру, а онуків так и не побачу.
– У тебе вже є онук Артурчик, – відповів син.
– Де ж він, той онук? – ледве не заплакала Марго. – Вони сюди не їздять. Ти не ухиляйся від відповіді!
– Оженюсь, коли буде треба. Зараз не до того, дисертацію маю закінчити.
– А наречена є? – не вгамовувалась мати.
Іван потиснув плечима.
– Є, і не одна, – пошуткував він.
Марго невдоволено пішла мити посуд.
– Може тобі гроші потрібні? – спитав сина Андрій Володимирович.
– Поки що ні. У мене стипендія в Польщі більша за твою зарплатню і платять її регулярно. Як, до речі, твої справи? Дід каже, що він працює два дні на тиждень, отримує дев’ятьсот гривень. Хіба на ці гроші проживеш? У мене бере тільки половину за квартиру, каже, що йому вистачає. А на ліки, я підрахував, у нього не менше тисячі на місяць виходить.
– Та у нього пенсія майже така, як моя зарплатня, каже, що йому достатньо. Просимо, щоб він вже покинув ту роботу, однаково майже не платять, що то за гроші…
В ОПОЗИЦІЇАндрій Володимирович за тиждень зібрав у співробітників матеріали щодо родовищ молібдену і засів писати доповідь. «Не візьмуть доповідь, то видам статтю в журналі», – подумав він. За три дні доповідь була готова, і Сергій Володимирович скликав співавторів. Він прочитав їм доповідь, щоб кожний бачив, як він використав їхні матеріали.
– Не знаю, мабуть, висновки надмірно негативні. Усе-таки в Придніпровському блоці є гранітно – зеленокам’яні пояси, можливо, у зв’язку с гранітами можуть бути родовища молібдену, – сказав один із співробітників.
– Але ж гранітний магматизм не мезозойський і навіть не палеозойський, а докембрійський. Рудопрояви, звісно, можуть бути, навіть невеликі родовища. Адже нам потрібне промислове родовище, хоча б середнє за запасами.
– Боюсь, Бориславському наша доповідь не сподобається, – зауважила співробітниця, яка вивчала рудні мінерали Українського щита.
– Цілком можливо, – відповів Андрій Володимирович, – а мені не подобається, коли вигадують те, чого насправді нема.
– Вважаю, що цією доповіддю ми зіпсуємо усю конференцію Бориславського, – знов сказав співробітник, який заперечував негативні висновки.
– Ну що ж, якщо хто не хоче таких висновків, хай напише свою доповідь, я не проти. А з авторів ми можемо видалити, щоб не було неприємностей від Бориславського, – вирішив Андрій Володимирович.
Але ніхто свою доповідь писати не схотів. Після цього Андрій Володимирович написав на одну сторінку тези доповіді і віддав їх секретарці Маші.
Наступного дня його викликав Бориславський.
– Слухай, що це ти написав у тезах? На твою думку родовищ молібдену
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.