Читати книгу - "Соня"

прилетить. Вона, знаєш, тепер з Геною.

– Що ж ти її сюди притягла?! – пошепки кричала на Катю Етері. – До міста якісь сто кілометрів, це ж не лікарня – це практично передпокій до кладовища!

– Все було добре, – виправдовувалася Катя, – а потім вона вся посиніла. А я ж її давно знаю, вона ніколи так не робить без поважних причин! Добре, що ви так швидко доїхали.

– Вертихвіст нас привіз, який оце днями шукав за нею.

– Саша?

– Саша. Сидить там. Хто він такий взагалі, що йому сказати?

– Пух. Вертипух, – тихо сказала Соня.

Етері й Катя затихли. Десь за дверима схлипувала Настя. Соня розплющила очі.

– Тобі погано? – питала Етері.

– Погано, – погоджувалася Соня.

Був ранок. На вікні висіло старе запране посіріле простирадло, котре правило за фіранку й у якийсь неможливий спосіб додавало-таки затишку тісній палаті з світло-блакитними облізлими стінами і синьою батареєю. Сонце весело виблискувало на штативі, до якого кріпилася скляна пляшка з чорним гумовим корком – з пляшки через прозору трубку щось повільно перетікало в Соню.

– Ти мене розумієш? – спитала Етері.

– Розумію, – сказала Соня. Етері, втім, не повірила.

– Тоді слухай – говорити тобі все одно не можна. – Етері видихнула, їй зазвичай легко давалися жорстокі й чесні слова, але тільки не такі. – У тебе висока температура, ми не можемо тебе забрати зараз.

– Куди забрати? – питала Соня, знесилюючись з кожним словом.

– Та будь-куди не можемо, – казала Етері і знову гучно видихала. В палаті було спекотно, її чоло вкривалося потом, а в роті пересохло, ніби те, що слід було дізнатися тепер Соні, не хотіло вимовлятися будь-якою ціною. – Твоя дитина. Вона померла. Все буде добре, або, може, не добре, але точно буде краще. Просто треба тепер її із тебе дістати.

– Будь ласка, – казала Соня, вчепившись у руку Етері, – просто мене послухай. Це єврейський хлопчик. Хеньо Житомірскі. Загугли його. Він задушився в газовій камері і дуже хоче народитися знову. Я йому пообіцяла, розумієш? Він – моє друге серце, він завжди буде мене любити.

– Соню, – казала Етері, гладячи її по голові, – в тебе висока температура. Все буде добре. Я подзвоню твоїй мамі.

– Хоч раз мене послухай нормально, – Соня говорила одними губами і була біла, майже прозора, Етері здавалося, що якщо її зараз не послухати, то Соня образиться і зникне просто з палати, розчиниться в літньому липкому повітрі. – В селі, коло повороту, як їхати до мене додому – Пух знає, – є жінка. Вона розмовляє з мертвими. Нормально розмовляє, постійно цим займається. Практикує, можна сказати. Хай Пух її привезе. Це не дуже далеко. Там Коля в магазині знає, де її знайти, вона йому винна. Вона з ним поговорить.

– З ким поговорить, з Колею?

– З мертвим євреєм. Хай Пух привезе.

– Вінні Пух? – уточнила Етері, розуміючи, що її здоровому глузду з любові до хворої подруги доведеться-таки змиритися з мертвим євреєм і Вінні Пухом.

– Вертипух. Саша. Будь ласка.

Катя сиділа на дерев’яній тумбочці і гуглила про Хеня.

– Був такий Хеньо, – тихо сказала вона Етері.

– І що, що з ним сталося?

– Ти не повіриш, – відповіла Катя, – задушився в газовій камері в Другу світову.

Повновида жінка в білому халаті делікатно впхалася у палату з термометром.

– Що ви тут, дівчата, розвели циганський табір. І без вас жесть яка в подружки. Ще ця спека. Ідіть собі. Завтра понеділок, завтра лікар буде, все зробимо. Погано тобі, доцю?

– Погано, – сказала Соня. Від останнього слова медсестри її знову нестримно потягло блювати. Але блювати, лежачи на спині, було незручно.

– Хай тебе Бог береже, – щиро побивалася жінка, дивлячись на безколірну маленьку світлооку Соню. – Всемогутній і милосердний.

– Аллах? – спитала Соня.

– Та хоч хто-небудь хай береже, – зітхнула жінка, ставлячи Соні термометр.

Аллах ефективний і правда її береже – Соня вже знала це з власного досвіду, а тому, коли Етері з Катею вийшли з палати, трошки заспокоїлася і знову заснула з надією на те, що вдасться якось домовитися із другим серцем і воно повернеться їй у живіт та в її життя.

Уже в сутінках усі вони знову зайшли в палату, ніби похмурий почет. Пух був переляканий, Настя заплакана, Етері зла.

– Давайте говоріть, – сказала вона.

Жінка озиралася невпевнено, ніби на незнайомому кладовищі.

– Так жива ж, – казала вона, – спить собі. Дасть Бог, ще не скоро ляже.

– Та не з нею, – сказала Катя. Вона звикла налагоджувати комунікацію. – В животі в неї.

– Що в неї в животі? – не розуміла жінка.

– Мертвий єврей, – сказала Етері. – Лежить. Або стоїть. Або я не знаю.