Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

створені ними для сторінок журналу образи вплинули на розвиток жанру крутого детективу. ">[188]?.. Так, яка прикрість…»

Навіть Чарльз Діккенс, Шекспір від роману, постійно зазнавав критичних нападів за часто сенсаційні теми, бадьористу плодовитість (коли він не творив романи, вони з дружиною творили дітей) і, звісно, за успіх серед неперебірливих читайлів його та нашої діб. Критики й дослідники завжди з підозрою ставилися до популярності. Нерідко їхні підозри виправдані. В інших випадках ці підозри слугують виправданням неохоти думати. Ніхто так не схильний до інтелектуального ледарства, як дуже розумна людина. Дай розумним людям найменшу нагоду, і вони склали б весла і подрейфували б… у дрімоті до Візантії[189], так би мовити.

Тому так, я готовий до звинувачень у пропагуванні безмозкої та блаженної філософії Гораціо Елджера[190], захисті мимохідь власної небездоганної репутації і заохоченні людей «не нашої породи» подаватися на членство в заміський клуб. Що ж, я від цього не помру. Але перш ніж продовжити, дозвольте повторити базову передумову: якщо ви поганий письменник, ніхто не допоможе вам стати хорошим чи навіть нормальним. Якщо ви хороший і хочете стати великим… нашовонотреба.

Нижче ви знайдете все, що я знаю про те, як писати добру художню літературу. Казатиму коротко, наскільки можливо, бо і ваш, і мій час коштовний, і ми обоє розуміємо, що кожна година, проведена за розмовами про письмо, — це година, проведена не за власне письмом. Я заохочуватиму, наскільки можливо, бо така моя натура і тому що я обожнюю це діло і хочу, щоб ви теж його полюбили. Але якщо ви не готові гарувати, то забудьте про вдосконалення майстерності — вдовольняйтеся своєю нормальністю і дякуйте, що вам дано хоча би це. Існує муза[191], але він не спурхне до вас згори й не притрусить чарівним творчим пилком вашу друкарську машинку чи комп’ютер. Він живе під землею. Він любить підвали. Це вам треба опускатися до його рівня, а зробивши це, доведеться обставити йому комфортну квартирку. Іншими словами, ви маєте зробити всю чорну роботу, доки муза сидить, курить сигари, любується своїми призами за боулінг і нібито ігнорує вас. Гадаєте, це справедливо? Я вважаю, що так. Хоч він на вигляд і не дуже, цей «музлан», і співрозмовник кепський (коли мій не на службі, з нього можна витягнути лише невдоволене бурчання), але в нього є натхнення. І ви таки мусите виконувати всю роботу до пізньої ночі, бо мужик із сигарою та крильцями тримає торбинку з чарами, здатними змінити ваше життя.

Повірте, я знаю.

1

Якщо хочете бути письменником, понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати. Мені не відомо шляху в обхід них, шляху навпростець.

Я повільно читаю, але зазвичай устигаю прочитати 70–80 книжок за рік, переважно художки. Я читаю не для штудіювання ремесла, а тому, що люблю читати. Це те, чим я займаюся ввечері, відкинувшись у своєму блакитному кріслі. Так само я читаю художню літературу не для штудіювання мистецтва вигадування, а просто тому, що люблю історії. Однак якесь навчання таки відбувається. Кожна книга, яку ви починаєте, дає свої уроки, і часто погані книжки навчають вас більше, ніж хороші.

Коли я був у восьмому класі, мені трапилася кишенькова книжка Маррі Лайнстера, автора бульварної наукової фантастики, чий доробок майже повністю припадає на сорокові та п’ятдесяті, коли журнали штибу «Amazing Stories»[192] платили по одному центу за слово. Я прочитав інші книжки містера Лайнстера, достатню їх кількість, аби збагнути, що якість його письма неоднорідна. Конкретно цей роман, про рудники в поясі астероїдів, був однією з його не дуже вдалих спроб. Хоча це надто поблажливо сказано. Він був жахливий, населений тонкими, як папір, героями, а сюжет просто на голову не налазив. А найгірше те (чи так мені тоді здавалося), що Лайнстер кохався у слові «жвавий» (zestful). Герої спостерігали наближення рудоносних астероїдів зі «жвавими усмішками», сідали вечеряти на борту свого гірничодобувного корабля зі «жвавим передчуттям». Наприкінці книжки головний герой ухопив пишногруду білявку-героїню в «жваві обійми». Для мене це стало літературним відповідником щеплення від віспи: я жодного разу, наскільки мені відомо, не вжив слова «zestful» у своїх романах та оповіданнях. Як Бог дасть, то ніколи й не вживу.

«Рудокопи на астероїді» (назва була не така, але в цьому дусі) стали важливою книжкою в моєму читацькому житті. Майже кожна людина пам’ятає, як втратила цноту, і майже кожен письменник пам’ятає першу книжку, відклавши яку, подумав: «Я можу краще. Чорт, та я вже пишу краще!» А що зігріває письменника у ваганнях сильніше, ніж усвідомлення, що його праця безсумнівно краща за чужу, оплачену?

Найкраще уявлення про те, чого не робити, отримуєш, читаючи погану прозу: один роман на кшталт «Рудокопів на астероїді» (чи «Долини ляльок», «Квітів на горищі»