Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

сьогодні заходить сонце» чи «Дивись на мене, дорогенька». Сказати коло Ейпріл «Яка гарна квітка!» — все одно, що глузувати.

Вони з Тедом познайомилися на сліпому побаченні — ще один вислів, якого Рейчел з усіх сил уникає.

Віднедавна дочка почала вигукувати: «Поглянь на мене, мамо! Поглянь! Ти дивишся?» Звісно, Ейпріл гадки не мала, про що говорить. То просто була пісня, яку рано чи пізно заводять усі діти на світі, сліпі чи зрячі. Суть батьківства була в тому, щоб з тих, за ким наглядають, стати тими, хто наглядає.

У четвер дівчинка знову відмовляється озватися бодай звуком. Рейчел дослуховується з усіх сил. Вона підлещується і обіцяє, поки телефон не бере Тед і не каже:

— Пробач. — З його голосу вона розуміє, що він безсило знизує плечима, коли говорить: — Я не зміг примусити її говорити.

На що Рейчел каже:

— Спробуй ще.

У Теда просто дар здаватися. Рейчел пропонує йому тицьнути Ейпріл в ребра, щоб вона засміялася. Вона питає:

— Хіба їй не лоскотно?

У відповідь Тед сміється, ніби не вірить почутому.

— Ти питаєш, чи їй не лоскотно? — пирхає він. — Де ти була останні три роки?

Наступної ночі після пожежі Рейчел визнає себе винною лиш у тому, що клацнула вмикачем. Перш ніж увімкнути світло, Рейчел пішла до термостата й накрутила його, щоб стало тепліше. Вона клацнула вмикачем каміна, і тієї самої миті почувся вереск. Дике завивання банши заповнило темні кімнати. Вони чули неземне завивання духу лютої хуртовини, а тоді здалося, що уся їхня оселя загорілася одразу. Спалахнула різдвяна ялинка. Спалахнули чорні подушечки на дивані. Вогонь затанцював на чорних килимах. Тед кинувся вперед і схопив Рейчел, а навколо горіли жовтогарячим полум’ям накривала й рушники. Над усім цим стояв лемент катованих у пеклі душ. Повітря пахло димом і підсмаленим волоссям. Пожежна сигналізація теж додавала свої ноти до цього нестерпно пронизливого галасу. Вони не мали часу відігнати від будинку свою чорну машину і врятувати її, перш ніж яскраві язики полум’я вирвалися з кожного з кожного вікна нагорі. Вони стояли на присипаній снігом моріжку перед будинком, коли нібито нізвідки з’явилися пожежні машини з сиренами. Вогонь уже охопив увесь будинок.

В Орландо Рейчел почали заходити в голову різні думки. Це було в точнісінько в Тедовому стилі — приховати від неї жахливу правду до того часу, принаймні допоки вона повернеться додому. Якщо Ейпріл потрапила в лікарню, якщо її вжалила бджола і в неї пішла важка реакція чи трапилося щось гірше, Тед думатиме, що вберігає Рейчел, не розповідаючи їй про це по телефону. Вона заходить в Інтернет і шукає нещасні випадки з трирічними дівчатками в Сіетлі за минулий тиждень. Вона жахається, коли знаходить один. У новині кажуть, що на дівчинку напав сусідський пес. Наразі вона в лікарні в критичному стані. Її ім’я не розголошується, щоб дати батькам жертви час сповістити родичів.

Цього вечора Рейчел переслуховує нові повідомлення. Усі вони від неї самої. «Нагадування: наслідки!» Лише одне слово, різке і загрозливе. Вона гадки не має, що мала тоді на думці. Їй навіть доводиться перевірити, з чийого номера телефонували, щоб упевнитися, що то була вона сама. Невже її голос звучить саме так?

Увесь вечір її мучить одна думка: скільки малюків давляться гумовими м’ячиками, помирають, але так і не з’являються в стрічці новин «Сі-Ен-Ен»? Вона без кінця оновлює сторінку, сподіваючись на доповнення тієї статті «Сіетл Таймз». Що ж вона за мати така, якщо не може відчути, жива її дитина чи ні?

Спочатку пожежний слідчий не думав, що то був підпал. Цей випадок зробив їх відомими, але не в приємному сенсі. Вони стали живим доказом реальності тієї загрози, в імовірність якої люди не хотіли вірити.

Пожежний слідчий вивчив обвуглені кімнати й прослідкував шлях поширення вогню. Пожежа почалася в мінімалістичному каміні й пішла уздовж стін вітальні. Далі зайнявся периметр їдальні. Він наніс план поверхів на аркуш розкресленого паперу, приколотого до планшета. Він провів механічним олівцем лінію з їдальні до сходів, а тоді всередину й по периметру хазяйської спальні й ванної кімнати.

Під рукою він тримав щось, загорнуте в чорний пакет для сміття.

— Найстрашніша чортівня, що я бачив у своєму житті, — сказав він Тедові й Рейчел на парковці перед будинком. Він розгорнув пакет і дав їм зазирнути всередину. Звідти повіяло жахливим смородом горілої шерсті й хімікатів. Тед кинув єдиний погляд і затремтів.

У п’ятницю Рейчел в Орландо трохи міркує над ідеєю викликати поліцію, але що вона може їм сказати? Вона перевіряє, чи не з’явилося новин про ту трирічну дівчинку в критичному стані. Вона телефонує сусідці, Джоанні. Вони побіжно знайомі на ґрунті претензій до місцевих сміттярів. Джоанна бере слухавку на дев’ятнадцятому гудку. Рейчел питає, чи Тед виносив їхній бак для сміття на тротуар цього тижня. Вона не хоче виказувати себе.

Вона слухає, перекладаючи телефон від одного вуха до другого, але нічого не чує. І перш за все, вона не чує гавкання ротвейлера-мішанця Джоанни. Він завжди гавкає і шкребеться об їхній паркан.

Нарешті Джоанна каже:

— Рейчел, сміття забирають наступного тижня.

Її голос звучить насторожено. Вона вимовляє ім’я Рейчел так, ніби дає знак комусь іншому, хто стоїть поблизу. Вона питає про Орландо, і Рейчел гарячково намагається пригадати, чи розповідала Джоанні про свою подорож заздалегідь. Рейчел далі вивідує:

— Сподіваюся, Тед не розбестить Рейчел, поки мене немає.

Пауза триває надто довго.

— Ейпріл? — підказує Рейчел. — Моя дочка?