Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

кийками і лупили по голові. Вони діяли так, немовби намагалися підпорядкувати мене, але тупо били мене просто для задоволення. Я розумію їх. Бити весело. Як було насправді? Я отримав задоволення від удару священика головою більше, ніж від відбивної зі смаженою картоплею, яку вони принесли мені як останню трапезу, а ця тюремна відбивна була середньої паршивості. Бити — це велика радість. І я можу лиш уявити, яке насильство чекає мене на тому боці моєї смертельної ін’єкції. Обіцяю вам, як би неприємно мені не було в пеклі, сучому синові, який виявиться поруч зі мною, буде гірше. І мені не важливо, ким буде цей чувак: пересічний грішник чи демон, чи Сатана власного персоною. Цей закривавлений японський священик посилив мій апетит.

Укол болючий. Вони, ці самовдоволені пуритани, точно могли б знайти неболючий, але вибрали справжнє жало. Вони роблять це заради покарання.

Вмираючи, я згадую всіх, кого вбив. Я бачу вирази, що прокочуються їхніми обличчями, поки їхні душі не вилетять з них через вуха. Можливо, всі вони чекатимуть там, киплячи, на іншому боці. Я одразу ж відчуваю, як останній, потужний спазм пронизує моє тіло, немовби хтось міцно стиснув моє серце рукою. А мої жертви? Нехай вони чекають на мене. Сподіваюся, вони там! З великим задоволенням уб’ю їх усіх ще раз.

Я відкриваю очі. Навколо мене висока зелена трава, як у джунглях. А я чомусь уявляв пекло схожим на підвал — темний і глибокий. Але тут усе зелене і сліпуче сонце високо в небі. Я повільно просуваюся вперед, обдивляючись місцевість у пошуках чогось, що можна використати як зброю — палицю, камінь чи гостру гілку. І нічого не знаходжу. Навколо мене немає нічого, крім високої трави та сирої землі. І ось я помічаю поруч пару гігантських людських ніг. Хто б це не був, він увосьмеро більший за мене і так само, як і я, зовсім неозброєний. Мені потрібно знайти його слабкі місця — коліно, яйця, трахею. Мені потрібно сильно та швидко вдарити і молитися, щоб це спрацювало. Аж ось гігант нахиляється. Він спритніший, ніж я очікував. Він із силою підкидає мене в повітря і роззявляє пащу. Отакої, каже він, і притискає мене до своїх грудей. Отакої, моє миле ведмежатко. А знаєш, я люблю тебе понад усе на світі! Я намагаюся якось використати нашу близькість, пробую його вдарити в шию, встромити йому палець в око. Хочу, але моє тіло не слухається. Воно рухається проти моєї волі — і я обіймаю його у відповідь. Потім проти моєї волі починають рухатися губи. Вони розтуляються і шепочуть: «Я теж люблю тебе, Крістофере Робіне. Я люблю тебе понад усе на світі».

Великий синій автобус

Деякі діти кидаються на підлогу і впадають в істерику. Вони плачуть, молотять руками і звиваються, поки їхні обличчя не стають червоними і спітнілими, а слина та слиз, що капають у них із ротів, не починають фарбувати сірий камінь хідника. Подякуй, що він не належить до таких дітей.

Намагаючись заспокоїтись, Ґілад чіпляється за цю думку. За цю думку та повільне дихання. І це допомагає. На хіднику поруч із ним був малий Гілель — зі стиснутими кулаками, наморщеним чолом, щільно заплющеними очима і ротом, що вишіптував знову і знову ті самі слова, наче мантру: «Я хочу, я хочу, я хочу».

Перед тим як почати говорити, Ґілад вирішує посміхнутися. Він знає, що Гілель насправді не зможе побачити посмішку, але сподівається, що якимось чином дещо з цієї посмішки перейде в його голос.

— Гілелю, мій любий, — промовляє він крізь посмішку. — Гілелю, дорогоцінний мій, давай підемо, поки ще не пізно. Сьогодні в садочку на сніданок млинці, і якщо ми не прийдемо вчасно, інші діти з’їдять усе, а тобі нічого не залишиться.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Вони з Наамою ще перед розлученням завели правило, яке забороняє Гілелю дивитися телевізор. Це все Наама почала. Вона вичитала щось у «Хаареці» — і Ґілад пристав на її ідею. І це, здавалося, мало сенс. Але після їхнього розлучення вони вже не могли контролювати одне одного. Втім, коли ти живеш самостійно, залишатися послідовним важче. Щоразу, коли ти піддаєшся, тобі здається, що інша половина повинна згодом за це заплатити або принаймні розділити з тобою рахунок навпіл, і тоді раптом ціна тобі здається більш стерпною. Це трохи схоже на викидання недопалка на сходах і — на противагу — викидання його в себе вдома. А те, що вони більше не мають дому, означає, що дім уже не той самий, що їх туди-сюди постійно шарпають.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Одна з програм, яку Гілель полюбляє дивитися, коли він із Ґіладом, — японський мультиплікаційний серіал про маленького хлопчика з магічною силою, якого звати Тоні. Мама цього хлопчика — чарівниця, і одного разу вона навчила його, що коли він заплющить очі і постійно повторюватиме «Я хочу», здійсняться всі його мрії. Іноді для здійснення мрії Тоні достатньо однієї секунди, а якщо мрія не збувається, його мама-чарівниця пояснює, що вона не збулася не через те, що йому не вдалося, а через те, що він дуже швидко припинив повторювати «Я хочу».