Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

вони плавають, подумала б, що це вирізьблені чи виліплені кимось фігурки. На осокорі, що росте трохи далі від води, сидять ворони — висока крона буквально обліплена чорними нічліжниками.

Раптом у дворі щось тихо диркає. Ніби хтось увімкнув електродриль і зразу ж вимкнув. За мить звук повторюється. Та це ж машина! Авжеж, машина. Може, Борис Маркович несподівано повернувся? Кидаюся до вікна. З мурованого гаража, що тулиться до бічної стіни будинку, виїжджає невеличка, схожа на жука, зелена автівка. Я ще не бачила такої ліліпутки, — мабуть, у ній може поміститися тільки двоє людей. Автівка зупиняється, з неї з’являється Ядвіга, відчиняє браму, перекочує за неї зелену «кузьку», знову виходить з машинки, зачиняє за собою браму і їде геть.

Тієї ж миті у великій кімнаті дзеленчить телефон. Я збігаю вниз і злякано зупиняюся. Якщо це Борис Маркович, то що мені робити? Що казати? Скажу правду — видам Ядвігу, повторю те, що вона наказала, — збрешу Борисові Марковичу.

Це й справді він.

— А чого Ядзя не підійшла? — запитує стримано.

— У неї дуже розболілася голова, — відповідаю.

— Хай прийме кофальгін, — каже він і полегшено зітхає.

Чи мені здалося, що полегшено? Бо хіба можна зітхати полегшено, коли в рідної людини щось болить? А якщо він дізнається, що я збрехала? Але ж хіба я збрехала? Ні! В Ядвіги, мабуть, справді болить голова. А про те, де вона зараз зі своєю болящою головою — у спальні чи в дорозі, — він не запитав, а я й не сказала.

І все ж мені чомусь прикро. Дуже прикро, що втаїла правду, прикро, що Ядвіга так обдурює Бориса Марковича. До прикрості додається неприязнь: така вишукана, випещена пані і така лицемірка! Як же їй не соромно?! Живе в гарному будинку, одягається, як справжня королева, і обдурює того, хто для неї так старається.

«Кузька» прикотилася додому десь опівночі. Мені було незвично і лячно самій у великому будинку, і я ніяк не могла заснути. Тож тільки-но почула скрип воріт — знову кинулася до вікна.

Ядвіга ставить авто в гараж, але сама прямує не до будинку, а в сад. Доріжка — навпроти мого вікна-ілюмінатора на другому поверсі, тож мені добре видно, як вона ходить нею: нервово, іноді зриваючись на біг. Потім звертає на бокову стежку, заходить в альтанку, сідає на лавочку, спирається ліктями на столик, обхоплює голову руками. Її плечі в розкішному демісезонному пальті здригаються. Ядвіга плаче? Але чого їй плакати? Може, той, до кого вона їздила, образив? А може, зовсім не прийшов на побачення?

І хай не приходить. Хай не приходить! Навіщо він їй? Ну навіщо? В Ядвіги ж є Борис Маркович, який так її любить. А тепер ще й я. І я також намагаюся її полюбити. Та що там намагаюся? Уже люблю! Але поки не можу зрозуміти. А щоб любити, треба розуміти.

Пазл тринадцятий Метелик

Вранці забула випити ліки. Борис Маркович завжди нагадує мені, але сьогодні його немає, а Ядвіга, мабуть, і не помітила моєї забудькуватості. Хутко ковтаю пігулку, запиваю водою з чайника й іду до бібліотеки. Шукаю якусь фантастичну книжку, будь-яку: завтра треба розказати на позакласному читанні.

Фантастику я не дуже люблю, але якщо це домашнє завдання… Ядвіга радить американського фантаста Айзека Азімова — ну дуже цікаво, вона зовсім недавно купила збірку його повістей та оповідань і «проковтнула» їх буквально за два дні. «Можеш прочитати «Я, робот» або «Марсіанський шлях», чи ще щось із оповідань — вони невеликі, до вечора подужаєш. Шукай у шафі з іноземною літературою».

Точно, є, на самому початку полиці — Ядвіга ставить книжки за алфавітом, тому знайти потрібну нескладно. Дивлюся на малюнки. Я завжди так роблю — спочатку перегортаю сторінки і розглядаю ілюстрації, а тоді вже беруся за читання.

Раптом книжка зникає зі столу, ніби її підхоплює сильний вітер і викидає у вікно. Натомість на ньому з’являється дивна істота в обтислому, як трико, сірому блискучому скафандрі. Вона всідається прямо переді мною, розмахує ногами, що поскрипують при кожному рухові, як незмащені двері, знімає з голови круглий шолом. Під ним — страшна морда: руда, з круглими червоними очима, випнутою щелепою, довгими, як у таргана, вусиками-антенами, що безперестанку рухаються. Хочу втекти, але не можу підвестися зі стільця — потвора притискає мене ногою і голосно сміється. З її пащі на мене летять бризки слизу, вони падають на футболку і перетворюються на волохату гусінь, повзуть по грудях, руках, добираються до обличчя. Намагаюся їх струсити, скинути, але не можу. Напружуюсь і раптом — о диво! — висковзую зі свого тіла, як новонароджений метелик із кокона.

Господи, яка ж я легесенька і яка яскрава! Змахую крильцями, і слідом за тим змінюється все навколо: стіни, меблі, книжки. Бібліотека видовжується, стає схожою на коридор, шафи розтягуються, книжкові полиці рухаються, як живі істоти. Все оповивається ультрафіолетом і дихає, шарудить, перешіптується. Злітаю на книжкову шафу, всідаюся там і дивлюся, як руда волохата гусінь повзає по моєму фіолетовому тілу, залишеному біля столу, заповзає до рота, у вуха, в ніздрі. Потвора регоче аж підскакує. Мені шкода саму себе, покинуту напризволяще, віддану на поталу гусені. Кричу до потвори, щоб вона забиралася геть і дала спокій моєму другому «я».

Прибігає Ядвіга. Потвора хутко одягає шолом і втікає. Чи ховається у книжку? Бо збірка знову переді мною, ніби й не зникала. І я вже не яскравий кольоровий метелик —