Читати книгу - "Повернутися дощем"

зиркнув. — Брешеш. Я — полковник міліції і не люблю, коли мені брешуть.

— Я розповів, як усе було насправді.

— Знаєш, що таке допит з пристрастієм? — Філін невдоволено скривив обличчя і свиснув.

Дебелі чолов’яги били Вадима кулаками і ногами, коли він упав. Вони нещадно гамселили його, а він, зціпивши зуби, стогнав і думав про Настю. Її, жінку, бандити також побили, але вона все стерпіла, і він мусить. Коли удари перестали сипатися, Вадим підвівся, витер скривавлене обличчя і сказав:

— Ви не полковник міліції, а звичайний бандит.

Філін кинув на нього зверхній погляд і огидно засміявся:

— Ха-ха-ха! Це ти бандит і фашист, а я — господар своєї землі. Це ти привів бандерівців на мою землю, а не я пішов до них.

— Нісенітниця! — видихнув Вадим.

— Відведіть його, — сказав Філін і для порядку свиснув своїм службовим «псам». — Ми ще подивимось, хто з нас бандит.

Вадима знову повели сходами вгору, потім довгим переходом. У невеличкій накуреній кімнатці, де окрім стола, стільця і шафи нічого не було, веліли зняти весь одяг. Вадим роздягнувся, і охоронці ретельно оглянули одежу та повернули. Чоловіка вивели в темний коридор і заштовхали до кімнати, за спиною сумно рипнули двері й клацнув замок.

Трохи призвичаївшись до темряви, Вадим спробував знайти вмикач, та марно. Було, певно, близько одинадцятої вечора. Один із найжахливіших його днів закінчувався в камері Луганського МВС. Вадим побачив вгорі маленьке заґратоване віконце, куди літній вечір впускав краплинку сірого світла. Чоловік стояв посеред камери розміром два на три метри. Біля стіни під віконцем — щось на кшталт ліжка: на зварених металевих кутах намощені дошки без матрацу та подушки. Столик і стілець зроблені з вмурованої в долівку товстої металевої труби, зверху — кілька дощок. У кутку — туалет, поруч — раковина для миття рук, також намертво вбетонована в стіну, над нею — дерев’яна поличка з рулоном туалетного паперу.

Вадим сходив у туалет, хлюпнув в обличчя водою й упав на ліжко, яке було більше схоже на імпровізовану сцену. День скінчився. Він живий, а Насті вже нема. Що далі? І чи є взагалі сенс жити?..

Розділ 24

Богдана Стефанівна разом із сестрою та її чоловіком доїхали до церкви, повернули ліворуч. Старенький трудяга «Москвич» не поспішаючи проминув сільський клуб, повернув праворуч і, додавши швидкості, помчав до кінця села, під самий ліс. Асфальт скінчився, і ґрунтівкою дісталися до підніжжя гори.

— Ти тут ніколи не бувала? — спитала Ганна сестру.

— Ні.

— Тоді ми правильно вчинили, що приїхали сюди, — сказала Ганна. — Цей пагорб у нас називають Городище.

Богдана Стефанівна побачила перед собою доволі високий пагорб, за деревами виднівся печерний монастир білуватого кольору. До нього нагору вели дві стежки, тож Ганна запропонувала піднятися по тій, де легше йти. Потихеньку вузькою стежкою, одне за одним, вони поволі піднялися на пагорб.

— Ось бачиш, — відхекалася Ганна, — якихось двісті метрів від південно-східної околиці Розгірчого і ми тут. Печери розташовані у два яруси, — охоче пояснила жінка і повела сестру всередину. — На нижньому ярусі — житлові приміщення, на верхньому — церква.

Богдана Стефанівна почувалася так, ніби потрапила вглиб віків. На стінах монастиря — старовинні написи. Вона доторкнулася долонями прохолодних стін, намагаючись відчути те, що відчували люди, видовбуючи в пагорбі ці стіни, уявила, як їх ретельно полірували, зупинила погляд на отворах у стінах, які слугували вікнами. Видовбаними сходинками вони піднялися на верхній ярус, де колись розташовувалася церква. У доволі просторому приміщенні на протилежній від входу стіні — ікони, поруч свічки та квіти.

— Тут завжди свічки та квіти, — пояснила Ганна. — Найстаріший запис на стінах монастиря датують 1675 роком.

— Як добре, що все це збереглося до нашого часу, — сказала Богдана Стефанівна, — бо це наша історія. Мені навіть соромно, що я була колись у Розгірчому і не прийшла сюди.

— Ніколи не пізно, — мовив чоловік Ганни. — Тепер у тебе буде можливість прийти сюди, коли виникне бажання.

— Не бажання, а потреба, — виправила чоловіка Ганна. — До таких місць треба йти тоді, коли душа покличе.

Вони оглянули ще три ніші для церковних риз з іншого боку печерного монастиря і зупинилися біля хреста. Від краєвиду, що відкривався звідти, у Богдани Стефанівни перехопило подих. Удалині простяглися гори, внизу — річка Стрий, в оточенні луків, будиночки принишкли внизу, зачаровані красою природи.

— Якщо є рай на землі, то він тут, — захоплено мовила жінка.

— Так, дійсно гарно, — кивнула Ганна.

— А що то за два великі камені?

— Ті, повз які ми йшли сюди? Напевно, то був центральний вхід до монастиря, така собі брама. Ще побудемо чи підемо вниз?

— Зараз підемо, — сказала Богдана Стефанівна. — Вона знову спробувала додзвонитися доньці, але зв’язку не було. Ходімо, я стомилася.

Ніч видалася довгою, ніч роздумів, щастя й тривоги одночасно. Жінка перебувала в стані збудження, бо лише простягни руку — і досягнеш мрії. Вона боялася заснути, аби все, що з нею відбулося, не виявилося вранці тільки прекрасним сном.