Читати книгу - "Дикий собака Динго"

неї. Таня покликала його. Він відгукнувся. Але ніяковість минула не відразу.

Час тягнувся поволі. Вони мовчки йшли назад до узлісся, де, неначе веретена, оповиті пряжею, стояли в диму гостроверхі ялики.

Вони вибрали модрину з широкими вітами і стали під нею.

— Навіщо ти наділа цей халат? — спитав Коля.

Таня відповіла:

— У мене тепер немає красивого плаття, що так подобалося тобі.

— Навіщо ти говориш про своє красиве плаття, я його зовсім не пам'ятаю. Я думаю тільки про тебе.

— Завжди? — спитала Таня.

— Завжди. Навіть тоді, коли я не бачу тебе. Ось що для мене дивно.

— Так, це дивно, — сказала вона.

Потім вони сіли під модриною і прислухалися, як тріщать над головою гілки. Це прокидались у своїх притулках птахи. Над вершиною найближчої ялини замахала крилами горішанка і полетіла кудись, лишивши за собою в темному повітрі невиразний слід.

— Це дуже дивно, — повторила Таня, стежачи за її льотом. — Ось вона провела тут, серед гілок на ялині, довгу ніч. А тепер на світанку полетіла… Виходить, ти думатимеш про мене завжди, навіть тоді, коли мене тут не буде? Я скоро поїду.

Коля тихо скрикнув. Він не посоромився крикнути, почувши слова, які за мить перевернули всю його душу. А Таня з усіх сил намагалася стримувати свій голос.

— Хіба ти хочеш виїхати звідси? — спитав він.

— Так, я вже вирішила. Нехай батько лишається з тобою і з тіткою Надею — вона теж добра, він любить її. А я ніколи не покину мами. Нам треба виїхати звідси, я це знаю.

— Але чому, скажи мені? Хіба ти ненавидиш мене, як і досі?

— Ніколи не кажи мені про таке, — глухо промовила Таня. — Що зі мною було раніше, не знаю. Але я дуже боялася, коли ви до нас приїхали. Адже це мій батько, а не твій. І, можливо, тому я була несправедлива до тебе. Я ненавиділа і боялась. Але тепер я хочу, щоб ти був щасливий, Колю…

— Ні, ні! — закричав він, хвилюючись і перебиваючи її.— Я хочу, щоб і ти була щаслива, і твоя мати, і батько, і тітка Надя. Я хочу, щоб щасливі були всі. Хіба не можна так зробити?

— Може, й можна, — замислено відповіла Таня, — не знаю.

І вона замовкла, думаючи про своє власне щастя і про щастя батька та матері.

Вона сиділа тихо, притулившись спиною до темного стовбура широкої модрини, ніби їй хотілося спертися на щось більш стале, надійніше, ніж її неясні думки, що невиразно юрмилися в голові.

Проте і модрина злегенька хиталася од сили досвітнього вітру. Він віяв з річки по вершинах, розгойдуючи їх.

Світанок котився за ним, немов прибій бився в стрімку стіну лісу.

А над річкою в небі вже не було жодної зірки.

— І мені б хотілося, щоб усі були щасливі,— сказала Таня, невідступно дивлячись вдалину, на річку, де в цей час виглянуло і блиснуло сонце. — І ось я прийшла до тебе. А тепер піду. Прощавай, уже сонце зійшло.

І Таня підвелася з трави, повернулась спиною до річки і пішла навмання лісом.

Коля наздогнав її на стежці, де осторонь серед ялин тихо стояли кедри.

— Таню, не йди! — крикнув він. — Хіба ти мені все сказала? Хіба це все?

— Звичайно, все, — відповіла вона здивовано. — А хіба тобі ще щось потрібно, Колю?

Він не насмілився подивитись на неї ніжно: він боявся, що почервоніє, і опустив очі.

А вона з милою і лагідною увагою дивилася на його обличчя.

Тоді він нахилився і губами притулився до її щоки.

Вона не відхилилася.

Скрізь було тихо.

І раптом два гучні постріли розірвали лісову тишу і покотилися луною в горах.

Невисокий кедр махнув гілками, і величезний зелено-золотавий фазан упав до ніг дітей.

Вони злякано розбіглися.

Фазан тріпнув крилами і завмер. Ще один фазан, з білими вухами, пролетівши навкіс, зигзагами, мертвий припав до землі біля Тані.

З-за грубих ялин на стежку вийшов батько, а за ним з'явився Філько.

В обох були рушниці, і голубий димок кружляв між дерев над їхніми головами.

— Чудово! — сказав батько.

Таня підбігла до нього.

Він наче анітрохи не здивувався, побачивши їх тут, у лісі. Він лагідно взяв її під руку і сказав:

— Діти, час додому. Сьогодні останній іспит.

А Філько підібрав птахів і, закинувши їх за плечі, став поряд з Колею.

— А ми, друже, тут полювали, — пояснив він. — Багато фазанів пасеться на мису вранці.

Коля тремтів. Філько зняв свою куртку, накинув йому на плечі і теж узяв його під руку.

Але стежка була