Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Нема.

— Може, у секретарки?

— Мирославо Миколаївно, у вас є печиво? — гукнув директор, не встаючи з крісла.

— Є, — секретарка зазирнула до кабінету, вочевидь, здивована не типовим для начальника запитанням. — А вам якого?

— Будь-якого, — відповіла за директора Інга.

Секретарка за хвилину принесла печиво. Інга посипала його пилком і простягнула Пончикові.

— Їж.

— Не буду, ти його отруїла.

— Миколо Григоровичу, допоможіть, — Інга обернулася до директора.

— А й справді, чим ти його посипала?

— Думаєте, труткою?

— Та ні, просто цікаво, — схаменувся Микола Григорович, бо закинути Інзі спробу отруїти учня на очах директора свідчило б про хворобу набагато серйознішу, ніж просте нервове перенапруження. — Вікторе, з’їж печиво.

— Не буду! — Пончик був на межі істерики. — Ви ще не знаєте, яка то дурепа! Вона ще й не на таке здатна.

— Якщо ти не з’їси, то виключу зі школи до дідька!.. Хоча ні, краще я покличу твою бабусю на виховну годину, — гримнув директор.

— Hi! — верескнув Пончик. — Тільки не бабусю! Миколо Григоровичу, хоч стріляйте, але не треба кликати бабусю!..

— Тоді їж печиво.

— Фашисти, — буркнув Пончик і знехотя поклав до рота шматочок.

Інга чудово розуміла Пончикову істерику, бо його бабуся любила називати онука різними пестливими слівцями, які годилися б хіба для дошкільняти.

За кілька хвилин Пончик геть змінився.

— Іро, збігай до Стьопки за цифровиком, — попросила Інга подружку, яка цього разу не вимовила ні слова, хоча кілька днів тому продемонструвала героїзм у розмові з Гуфіною мамцею. Офіційна наука не бралася пояснити цей феномен.

Пончик перевірку фотоапаратом пройшов успішно. Хапальні рухи припинилися, вираз обличчя залишався майже незмінним.

— Не знаю, як це вам, дівчата, вдалося, але ефект вражає. — Микола Григорович, який очам своїм повірити не міг, в одну мить посерйознішав. — Вікторе, щоб я більше тебе у своєму кабінеті не бачив.

— Добре, — шморгнув носом Пончик. — Я більше не буду, — і вискочив за двері.

За межами кабінету до Іри повернувся дар мови.

— І ти не боялася при Миколі Григоровичеві пилок на печиво сипати?

— А нам відступати не було куди. Ще трохи — і Пончикова хвороба могла перейти у хронічну форму. Ти ж знаєш, чим це загрожує.

— Знаю: ще один суперагент буде мати де сховатися, а стріла у нас тільки одна, — зітхнула Іра, але вже за мить повеселішала, згадавши щось приємне. — Інго, а ти нічого не забула?

— А що я мала пам’ятати?

— Сьогодні ж відкриваємо сезон! — обурилася Іра. — Ну ти й забудько.

— Доки ти пам’ятаєш, я можу розслабитися.

— От хитрунка, — усміхнулася Іра і почала викладати подружці своє бачення організації свята, що від минулого року стало для них традиційним.

Розділ 19
Суперагент завдає останнього удару

Кінець травня торік видався спекотним і сухим, тому люди потяглися до водойм. Інга та Іра у день останнього дзвоника теж пішли купатися разом з усіма, але людей було забагато, тому вони вирішили перечекати годину пік і повернутись увечері. Іра спочатку була проти, бо боялась вечірньої прохолоди, проте Інга заспокоїла подружку, нагадавши, що вода повільніше нагрівається, але й повільніше віддає тепло, тому увечері — найтепліша. Річка у містечку була не надто глибокою, тож купалися у ставку, що від Інжиного дому — за десять хвилин ходу. Торішні вечірні походи здавалися справжнім дивом, бо у пам’яті закарбувався кожен із них. Одного разу дівчатка купалися під зоряним небом, вистеленим клаптиками грозових хмар. Далеко на обрії спалахували блискавки, ріденькі хмарини набігали на зоряні розсипи, низько над горизонтом пірнав у шумовиння хмар молодий неяскравий місяць, а вода була теплою і неймовірно м’якою. Іншого разу погода видалася вітряною, на небі сірі хмари повзли важкими валками, тож сидіти у воді, яка парувала, немов у ванні, було невимовно приємно. А ще ж були запаморочливі пахощі невідомих трав і візерунки хмар на надвечірньому небі, і саме небо, що здавалося райдугою, і пташині польоти, і вогники літаків десь у незбагненній високості…

Батьки обох дівчаток не могли їх відрадити від вечірніх походів, тож, узявши з них обіцянку не ходити на ставок, глибина якого в одному місці сягала двох метрів, змушені були змиритися.

Останній травневий вечір був цього разу безвітряним і холоднішим, ніж торік, але хіба це могло зупинити тих, хто чекав його, як свята?

Інга почала збиратися ще о восьмій. Керована невиразним передчуттям, дівчинка дістала з тумбочки Громовицин лук. Поклавши його у поліетиленовий пакет, акуратно загорнула у рушник Хмарникову стрілу й окуляри. Трохи подумавши, вирішила захопити і яблуневі парфуми, щоб показати Ірі, адже кращої нагоди годі шукати.

Ірі теж нетерпеливилося. Вона прибігла за чверть до дев’ятої і не могла знайти собі місця від радісного збудження.

— Йдемо? — спитала Іра, коли годинник відрахував дев’яту розміреними дзвінкими ударами.

— Ходімо, — Інга встала і взяла свій пакет.

— І чого ти туди наскладала? — спитала Іра, зауваживши розмір пакета.

— Лук, стрілу і ще дещо. Але це сюрприз.

— Для чого тобі лук? Невже ти думаєш, що Гуфі прийде купатися?

— Не знаю, але мені так спокійніше.

— Як хочеш. Та навіть якщо Гуфі і припреться, що ти зможеш вдіяти? Ти, здається, казала колись, що суперагент з того недоумка сам так просто не вилізе.

— А раптом?

— Та ходімо вже, — не могла встояти на місці Іра. — Не отруюй мені радості згадками про дурня.

До ставка ледь не бігли. Як виявилося, Іра притягла феєрверк, що якимось дивом зберігся від Нового року. В її пакеті окрім рушника і феєрверка були ще й віночки з польових квітів. Доки дівчинка їх розправляла,