Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:
на землю.

— А-а-а! — закричав Живчик, у якого раптом, спливаючи слиною, вчепився якийсь лютий чорний звір, повалив його і міцно притис до землі. Світло від лампи окреслило його масивні плечі. Очі палали жовтим вогнем. Тварюка роззявила пащеку і… несамовито заверещала від болю.

— Каргу! — гримнула роздебендя і вдруге огріла звірину палицею просто по носі. — Скільки разів тобі казати! Тільки стерво! Бери свій харч і зараз же до балагули. Швидше! Ти вже й так затримуєш!

Звірина неохоче відпустила Живчикові плечі. Повернувшись до нього спиною, вона вп’ялася зубами в тілдерову тушу, що лежала тут-таки під деревом, і слухняно поволокла її на галявину.

Роздебендя допомогла Живчикові зіп’ястися на ноги.

— Ніби цілий, — сказала вона, озирнувши хлопця. Кивнула головою у бік звіра. — Звірюка, яку чомусь дуже недооцінюють, — зубощир-скрадайло. Слухняний — загалом. А що вже кмітливий!.. І дужчий за бика. Мало того, якщо він твій, ти не думаєш, чим його прогодувати. Звірина сама про себе подбає. От тільки ніяк не можу привчити його, щоб він їв лише здихлятину, — її очі застрибали — то так вона сміялася. — Не можу допустити, щоб він пожирав моїх клієнтів. Шкідливо для справи!

Повернувшись на поляну, зубощир-скрадайло присів між голоблями балагули і накинувся на рештки мертвого тілдера. Роздебендя загнуздала його, оперезавши посередині попругою, і пристібнула ремені.

Живчик із прутом у руці стояв осторонь і спостерігав за її діями.

— Ви вже їдете? — запитав він, побачивши, як вона складає під задню стінку балагули оцупки та чайне причандалля. — Я думав...

— Я просто чекала на Карга, поки той наїсться та нап’ється, — пояснила роздебендя, вмощуючись на передку. Вона взяла в руки віжки. — Та й боюся я… Мені ще стільки їхати, стількох іще лікувати.

— А як же я? — спитав Живчик.

— Я завжди їжджу сама, — твердо сказала роздебендя. Вона смикнула за віжки, і балагула покотила геть.

Торохкотіли колеса, погойдувався з боку на бік ліхтар, а Живчик стояв і проводжав їх поглядом. Поки світло від ліхтаря ще не зникло зовсім, хлопець поставив посередині серця свій прутик. Підтримуючи його, він відчув, як затремтіли його пальці. Живчик заплющився і тихо прошепотів:

— Веди мене, серце, куди заманеться.

І пустив палець. Розплющив очі. Прут стояв далі. Він спробував ще раз. Знову притримав прут пальцем.

— Веди мене, серце.

Забрав палець. Прут уперто не хотів падати.

— Агов! — гукнув Живчик. — Він не хоче падати.

Із-за бічної стінки балагули визирнула фізіономія роздебенді, світло ліхтаря ковзнуло по її окоріжках.

— Чому він не хоче падати? — знову гукнув Живчик.

— Знайди відгадку, любчику! — то були останні роздебендині слова.

— Ото ще мудра порадниця! — пробурчав Живчик і закинув прут у підлісок.

Мерехтливе світло ліхтаря розчинилось у темряві. Живчик, проклинаючи лиху долю, повернувся кругом і почвалав у зовсім протилежний бік. «Нікому я не потрібен. Ніхто про мене, бідолаху, не подбає. Та я сам у цьому винен — пощо було збочувати зі стежки!»

Розділ дванадцятий
Повітряні пірати

У вишині над Живчиком танули хмари. Вони кружляли і звивалися навколо місяця, наче личинки у відрі.

Живчик зачудовано і воднораз боязко дивився на небо: воно вирувало і кипіло, тимчасом як на землі скрізь було тихо і спокійно. Хоч би тобі листочок де шелеснув. У задушливому повітрі наростала якась напруга.

Аж ось небо вдалині розпанахав біло-голубий спалах блискавки. Живчик почав лічити. Коли він дійшов до одинадцяти, до нього докотився відлеглий гуркіт. Знову спалахнуло небо, ще яскравіше, ніж першого разу, знову загуркотіли перекоти грому. Цього разу Живчик долічив тільки до восьми. Гроза наближалася.

Він побіг. Ковзаючись, зашпортуючись, а подеколи й падаючи, він гнав через мінливий ліс — то яскравий, як білий день, то чорнющий, як смола. Схопився вітер — сухий, наелектризований. Він куйовдив хлопцеві волосся і наїжачував хутро накидки з волорогової шкури.

Після кожної блискавки перед очима у Живчика поставали рожеві кола, а коли вони розходилися, темрява здавалася ще темнішою. Живчик рухався наосліп. Вітер штовхав його у спину. Сухо гримнуло в небі — просто над головою, і сліпучо-біла блискавка розколола небо навпіл. Гур-р-р! — загуркотіло довкола. Затремтіло повітря.

Здригнулася земля. Живчик упав на землю і прикрив голову руками.

— П… падає, — пробурмотів він, заникуючись, — відкрите небо падає на землю.

Знову, уже вдруге, над лісом спалахнула сліпуча блискавка і прокотився оглушливий грім. Потім утретє. Учетверте. Однак часовий проміжок між спалахом та громом дедалі збільшувався. Живчик підвівся, ноги йому тремтіли. Ліс, то схожий під яскравим спалахом на танцівне коло кістяків, то знову поглинений темрявою, оточував його, як і раніше; як і раніше, над головою височіло небо.

Щоб побачити, як ущухатиме гроза, хлопець подерся на одне з дерев, на височенний старезний світляк. Він дряпався вище й вище… Вітер пощипував його за руки, ноги. Умостившись у колихкій розсосі на самісінькому вершечку, Живчик трохи віддихався. У повітрі пахло дощем, але на землю не впало ані краплинки. Кресали блискавиці, палало небо, гуркотів грім. Аж ось вітер вщух.

Живчик протер очі й долонями прикрився від останніх спалахів блискавиць. Він дивився, як вони витанцьовують у небі і зникають десь за обрієм. Живчик задер голову і побачив над собою, на якусь тільки мить, проти освітленого неба темний силует.

Серце йому тьохнуло.

— Повітряний корабель, — прошепотів хлопець.

Спалах згас. Корабель зник. Ще одна блискавка — і корабель знову виринув із пітьми.

1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У нетрях темнолісу"