Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

до тих, хто відповісти нам уже не може, кому нам хочеться сказати бодай усе те, чого ми не встигли сказати за життя, і запевнити їх, що ми не страждаємо. Мені здавалося, що це дорога тінь, яку я згубив у сон-мищі інших тіней, і, самотній, стоячи перед апаратом, я даремно приказував: «Бабцю, бабцю!», як Орфей, зоставшись сам, повторював імення померлої. Я поклав собі піти до ресторації і сказати Сен-Лу, що мене можуть викликати депешею і що про всяк випадок мені хотілося б знати розклад потягів. Але перш ніж наважитися на це, я відчув потребу востаннє викликати Нічних Дів, Переговорних Гінців, Безликих Богинь; проте свавільні Брамкарки не побажали розчинити чудородних брам або, певне, не змогли; даремно волали вони, невтомно, як тільки могли, до честивого першодрукаря і молодого князя, шанувальника імпресіоністів і завзятого автомобіліста (він доводився сестринцем князеві Бородинському ) — Гутенберг і Ваґрам у відповідь їм нічичирк, і я пішов собі, відчуваючи, що Незриме зостанеться глухим до їхнього благання.

Повернувшись до Робера і його товаришів, я не признався, що серцем уже не з ними, що мого від’їзду вже не відвернути.

Робер удав, ніби вірить мені, але згодом я довідався, що він з першого погляду збагнув, що моя непевність удавана і що вранці мене вже не буде. Поки Роберові друзі, даючи холонути стравам, шукали в розкладі, яким потягом мені краще їхати до Парижа, а в зоряній і студеній ночі пересвистувалися локомотиви, я вже не тішився тим супокоєм, яким мене завжди ущедряли доброзичливі до мене молодики та потяги, що стукотіли вдалині. Того вечора не бракувало і тих і тих, і вони за тих самих околичностей діяли на мене по-різному. Мій від’їзд не так гнітив мене, скоро про нього я не мусив думати сам-один, скоро я відчув, що до цієї справи підпряглася нормальніша і здоровіша енергія моїх вольових приятелів, Роберових товаришів, а також інших дужаків-потягів, чиє снування вранці й увечері з Донсьєра до Парижа і назад трощило все, що було занадто крутого й утяжливого в моїй довгій розлуці з бабусею, проливаючись, ніби бальзам на змарновані щоденні можливості повернення.

— Я не сумніваюся, що ти щирий і їхати ще не збираєшся, — зі сміхом сказав Сен-Лу, — але поводься так, ніби ти їдеш, і рано-вранці приходь до мене попрощатися, а то ми, чого доброго, і не побачимося; я снідаю в місті, на це є дозвіл від капітана; на другу годину я маю бути в казармі, бо ми йдемо на навчання аж до вечора. Той йогомосць, що я в нього снідаю за три кілометри звідси, мене одвезе, звичайно, на другу до казарми.

Він ще не доказав, як з готелю прислано до мене гінця: мене кликано на телефонну станцію. Я побіг, бо станцію мали вже зачиняти. Слово «міжміська» повторювалося в усіх відповідях, які мені давали урядовці. Мене викликала бабуся, і я не тямився від хвилювання. Станція от-от закриється. Нарешті нас з’єднано. «Це ти, бабусю?» Жіночий голос із сильним англійським акцентом відповів: «Це я, але я не впізнаю вашого голосу». А я не впізнавав її голосу, та ще й бабуся ніколи не викала мені. Нарешті все з’ясувалося. Прізвище того молодика, якого його бабця викликала до телефону, дуже скидалося на моє, а мешкав він у готельному флігелі. Мене покликано того дня, коли я хотів телефонувати бабусі, і я був певен, що мене просить вона. Так випадковий збіг спричинив подвійну помилку: на станції і в готелі.

Назавтра вранці я спізнився, Сен-Лу вже поїхав снідати в поблизький замок. Десь о пів на другу я надумав зайти про всяк випадок до казарми, аби дочекатися Робера, аж це, прошкуючи туди бульваром, я ледве встиг відскочити вбік: мене поминуло тильбюрі; віжки тримав підофіцер із моноклем в оці: то був Сен-

Лу. Поряд з ним сидів його приятель — я вже раз спіткав його в готелі, де столувався Робер, і саме в нього він і снідав. Я не посмів нагукати Робера, скоро не був він сам, але бажаючи, щоб він спинився і підвіз мене, я привернув його увагу низьким уклоном, який виправдовувала присутність незнайомця. Я знав, що Робер низький на очі, але гадав, що як тільки мене помітить, то напевне пізнає; одначе уклін він помітив і відклонився, але не став; він промчав повз мене, навіть не всміхнувшись, на лиці його не здригнувся жоден м’яз, він лише приклав пальці до кепі, ніби відповів на уклін незнайомого вояка. Я побіг чимдуж до казарми, але до неї було ще далеко; коли я прибув, полк шикувався на дитинці, мене туди не пустили. Побиваючись, що не можу попрощатися з Робером, я пішов до його покою, де не застав нікого; я міг спитати про нього у «сачків», у рекрутів, звільнених від муштри, у молодого бакаляра чи «діда», які спостерігали за шикуванням полку.

— Ви часом не бачили сержанта Сен-Лу? — спитав я.

— Він, пане, уже внизу, — сказав «дід».

— Я його не бачив, — відповів бакаляр.

— Ти його не бачив? — уже не зважаючи на мене, гукнув «дід». — Ти не бачив, як наш славута Сен-Лу парадує в нових штаненятах. Аби тільки, крий Боже, не побачив його капітанчик: як-не-як офіцерська сукнина!

— Де там офіцерська! — втрутився звільнений від муштри молодий бакаляр: «дідів» він боявся, але хотів триматися козирем. — Аж ніяк не офіцерська — сукнина абияка.

— Пане! — спалахнув «дід», який заговорив про «штаненята».

Молодий бакаляр обурив його сумнівом щодо того, що «штаненята» — з офіцерського сукна, але «дід» був бретонець, із села Пенгерн-Стереден, і французька мова далася йому з таким циганським потом, ніби він опановував англійську чи німецьку, тим-то, хвилюючись, він тричі поспіль гукав «пане», щоб устигнути добрати слова, а вже потім, після такого лаштування, красно промовляв, повторюючи кілька виразів, які знав краще за інші, але ніколи їх не випалював — старанна вимова оберігала його від помилок.

— А, сукнина абияка! — підхопив він гнівно, дедалі сатаніючи в міру того,