Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

та дитсадків із російською та українською мовами, шкіл та професійно-технічних училищ, вузів і національний склад студентів у них, проаналізував закони про освіту й реальну практику її, незліченну кількість інструкцій директорам навчальних закладів, тематичні каталоги різних видавництв й багатьох відповідних довідників. Його висновки народилися не на порожньому місці. Тим більше, що він сам не хотів спочатку їм вірити.

Яцик прочитав рукопис і допевнився: книжка вкрай потрібна, бо вона розвінчує гучно поширюваний міф про нечуваний розквіт української культури й мови в СРСР у той час, коли вони насправді близькі до загибелі. Допоміг Колясці видати книгу, яка була написана англійською, а тому стала приступною в Канаді для всіх. Поява «Освіти в Радянській Україні» нагадувала вибух бомби.

До речі, неймовірна свистопляска зчинилася у відповідь на книгу Івана Коляски в українській радянській пресі. Не можу втриматися від спокуси ознайомити читача з прийомами комуністичної полеміки.

«Джону (це щоб було образливіше: своїм вчинком він, мовляв, показав, що не гідний носити ім'я Іван. – М.С.) Колясці, який галасує про «насильницьку русифікацію», невтямки, що народи Радянського Союзу добровільно, з любов'ю і повагою вивчають російську мову як засіб міжнаціонального спілкування і взаємного ознайомлення з досягненнями науки, техніки, культури і мистецтва… А Дж. Коляска цинічно твердить, ніби поширення російської мови серед національностей СРСР призводить до «витіснення» національних мов». «Ні, як би не шаленіли імперіалістичні гнобителі, як би не вправлялись наклепники усіх  мастей і рангів, але правди про Радянський Союз, про Радянську Україну їм не приховати. Немає в світі такої сили, яка могла на вершину. б збити український народ на манівці. Керуючись настановами і заповітами геніального вчителя трудящих В.І. Леніна, український народ, разом з російським та іншими братніми народами СРСР, навіки визволився від буржуазно-поміщицького ярма, від соціального та національного гніту, створив свою вільну державу і впевнено крокує назустріч комуністичному майбутньому».

Ось так, як мовиться в народному прислів'ї: «На городі бузина, а в Києві дядько». І цю абракадабру в журналі «Радянська школа» підписала група людей з високими науковими ступенями.

Отака вийшла історія після того, як Яцик підтримав Коляску.

До речі, Яцик згадує, що після того, як Коляска опублікував свою книгу, він захворів і перебував у лікарні. Отець Даниляк, також народжений у Канаді українець, захотів зустрітися з Коляскою і попрохав Яцика познайомити їх.

І ось вони в лікарні. І заговорили між собою легшою їм мовою – англійською.

«Я відсторонився від них і подумав: «Якщо письменник, канадієць, говорить у Канаді до іншого канадця англійською про Україну та її справи, то такий народ не може винародовитися…»

Яцикове добродійництво зводило його з багатьма людьми, з якими, здавалося б, ніколи не могли перетинатися життєві шляхи бізнесмена, оскільки вони поглинуті зовсім іншими сферами життя. Він повсякчас виходив поза свої традиційні для підприємництва клопоти й допомагав розв'язувати чужі проблеми.

Таких цікавих епізодів чимало в його меценатській біографії. За кожним – людські долі, психологічні колізії, виразні соціальні подробиці, з яких і складається біографія часу, а також значною мірою і його життя, оскільки в ньому – поряд з бізнесом – дедалі більше місця посідає наука.

Кілька років тому директор Канадського інституту українських студій (скорочено КІУС), що належить

П. Яцик, М. Сорока. 2000 р.

до складу Альбертського університету в Едмонтоні,  Богдан Кравченко давав інтерв'ю кореспондентові  журналу «Україна».

Коли Кравченко сказав: «Наймолодший у нас Осередок українських історичних дослідів імені Петра Яцика…», у кореспондента вихопилося розгублене: «Я щось не пригадую такого вченого…» І тоді директор інституту пояснив: «Так, ця людина невідома в науці. Вона просто видатний бізнесмен, який дав на добре діло цілий мільйон доларів. До цієї суми наш уряд, за узвичаєним правилом, прилучив ще два своїх мільйони. І от ми використовуємо для своєї роботи відсотки від тих вкладень… Гадаю, й поважним науковим інституціям часом треба прибирати імена не лише вчених і поетів, а й тих добродіїв, які жертвують власні грошові збереження для дослідів…»

Звичайно, в будь-якому діянні людському все можуть пояснити мотиви, якими людина керується, а також логіка її думок, що й привела до початку тих діянь. Цієї теми я вже побіжно торкався попереду. Але, гадаю, концентровано відповідь на такі запитання може дати уривок з інтерв'ю Петра Яцика, опублікованого вісім років тому на сторінках торонтського «Нового ШЛЯХу». 

Ось найголовніші міркування мецената:

«Світлої пам'яті митрополит Андрей Шептицький видавав великі гроші зі свого майна на сиротинці, публікації книжок, бібліотеки, надавав стипендії студентам, помагав будувати школи і навіть деякий час удержував підпільний університет. Розуміючи, що церква – це люди і віра у Бога, а не церковні мури, він роздавав свої гроші на людей і науку, не збудувавши ані однієї церкви. Не менше дбав про науку світлої пам'яті кардинал Сліпий. Його можливості на еміграції були значно менші, але він також ішов слідами свого попередника.

На жаль, не знаю нікого з інших наших еміграційних церковних діячів, який ставив би українську науку понад рівень своєї парафії.

Я справді був здивований, коли прочитав у детройтських «Українських вістях», що ми, українці на еміграції, видали за тридцять п'ять років 482 мільйони доларів на церкви і церковні проекти і лишень 5 мільйонів на університетську науку.

Тому що священики мають доступ до багатьох людей, я кожної неділі також даю свою лепту на свою церкву, але у значно'меншій мірі, як на сиротинці у Бразилії, а 90% віддаю на наукові установи, як Гарвард чи «Енциклопедія Українознавства».

Енциклопедії і Гарварду він віддав не тільки кошти.

Він віддав їм багато душевних сил.

ОТЖЕ, «ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА»  У ЙОГО ЖИТТІ