Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Вони не їдять з кров’ю, а присягаючи, витягують з-під сорочок хрести із зображенням розіп’ятого бога й тричі їх цілують. Ті срібні хрести аж чорні від бруду й поту.

— Хіба твої родовичі не цілують могиці і святі знаки, коли творять присяги?

— Але ж вони не носять зображень богів на тілі. Навіщо богам нюхати піт і тілесні випари? Боги ж можуть на таке образитись.

— Християнський бог терплячий, — запевнила Хамдуна білявку. — Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів. Хто багато регоче у Серединному світі, недостойний милості богів після смерті.

— Християни також вірять у посмертні світи, — виявила обізнаність Стоймислова донька. — У них є пекло для злих і вирій для благих.

— Не так, — посміхнулась войовниця. — У християн пекло для грішників і рай для праведників.

— А яка різниця?

— Християнський гріх нетотожний нашому злу. Що є гріхом, визначив законами їхній бог, а ми відрізняємо зло від добра за справедливістю, яка первинніша за усіх богів. У християн бог є джерелом їхньої правди-закону, а наші боги лише поставлені насторожі такої правди-справедливості, котра сама в собі існує від початку світів.

— У християн бог важливіший за Рта-правду? — здивувалась Жаринка.

— Ти цього не відала?

— Ні, не відала… Тоді чого варті їхні присяги?

— Слушне запитання, — кивнула Хамдуна. — Серед християн багато кривоприсяжників і клятвопорушників. Коли вони присягають іменем свого бога, то присягають не суттю, як ми, а лише межами своїх законів.

— Я не розумію.

— Спробую пояснити… — Богомолова дружина на мить замислилась. — Коли ти твориш присягу іменем бога-предка, що саме забороняє тобі її зламати?

— Якщо я її зламаю, то від мене втече… себто з мене вийде Сила предка, і я помру, — знизала плечима Жаринка. Питання було дитячим, відповідь на нього знала навіть малеча Білого Племені.

— А християнину забороняє зламати присягу лише закон їхнього бога. Й то тільки тоді, коли він присягає іншому християнинові.

— А якщо не християнинові?

— Тоді ніщо не забороняє.

— Але ж… — нахмарилась Жаринка.

— Ти правильно здогадалась. Усі присяги християн, які вони творять для іновірців, не вартують навіть яєчної шкаралупи.

— Чому ж люди нашої віри, хазари і східні люди торгують з християнами? — після довгої паузи запитала білявка. — Адже в торгівлі без присяг не можна.

— Купець не ламає присяги заради вигоди. Але християнський купець не помре, якщо зламає присягу. До речі, і хазарин не помре, і вірний Мухамедові також. Лише той дає справжню клятву, хто зберігає вірність древній вірі, присягає цілим життям, ставить на кон життєдайне єднання із Силою предка.

— А яке ім’я в твого предка? — раптом запитала Жаринка.

— Я живу в ім’я Триликої.

— То виходить, що ти також відступила від древньої віри?

— Я з роду жриць, у якому тридцять шість поколінь служили богині.

— Значить, Трилика — твій предок?

— Вона моя свекруха.

— Ти одружена з сином богині? — ледь не підстрибнула білявка.

— Так.

— Він смертний?

— Ні.

— Він живе у Серединному світі?

— Іноді… — Жаринці здалось, що Хамдуна стримує себе, щоби не сказати зайвого. — Коли схоче.

У землянці певний час панувало мовчання. Відтак Жаринка схопилась, сіла на ліжник і подивилась Хамдуні в обличчя так, наче уперше її побачила.

— Ти не служителька і не жриця, — урочисто промовила Стоймислова донька. — Ти — дружина цілого бога!

4.3

— Я ж сказав, що не дам тобі воїв! — Чоломир свинцевим поглядом гнав Пекича зі світлиці. — Такою є моя княжа воля! Що тобі не ясно?

— Загинемо.

— Не каркай, круче! — Князь кинув у стіну братиною. — Й не лякай мене, я не з лякливих.

— Не я крук, княже, не я, — похитав головою Волх. — Крук на Громовому хребті сидить, нашу погибель вичакловує.

— Та що він там вичакловує, про що ти мовиш… — Чоломир ковтнув хмелю просто з черпаку. — Яке йому до нас діло. Де Громовий хребет, а де ми…

— Сила в нього велика, а стане ще більшою.

— Ти лише лякаєш, а по суті нічого мені не кажеш. В чому погибель? Звідки та Сила? Верховинці он уже сім століть поряд із тими чаклунами живуть, і нічого злого їм не робиться. А ми конче мусимо згинути, так? Звідки у тому певність? Тітіра-дура щось там пробелькотіла! Щось там попричитала… А я, виходить, від тих її причитань маю просто серед зими йти війною на гірські замки, класти родовичів на скелях? Й без того добрих воїв можна на пальцях порахувати.

— Вислухай мене, пресвітлий княже. — Волх підніс свого посоха, наче являв через нього вертикаль Сили, що з’єднує три світи. — Вислухай, заради Хорса, моє відання, за все життя мною здобуте… В давні часи, княже, між світами були прямі дороги, якими древні жерці і пророки мандрували, як ми — лісовими путівцями. Потім люди здрібніли, стали жадібними та заздрісними, і боги закрили прямі шляхи. Вони замкнули нас у Серединному світі. Й