Читати книгу - "Останнє літо"

коли солдат вийшов. — Такому б «дегтярьова» на плече!

Сказав про це тому, що з давньою неприязню ставився до того, коли в штабах біля начальства паслися вгодовані молоді ординарці. Інша річ — у батальйоні чи в роті: там зараз ординарець, а через хвилину автоматник.

— Потрібно буде, підгребемо на передову, — сказав Ільїн. — Чому ж це немає Чугунова? Не схоже на нього.

Покрутивши ручку телефону, Ільїн заходився розшукувати через зв’язківців Чугунова. В тому батальйоні, де він мав бути, його не було. Виявляється, пішов у інший.

— Якщо й там немає, то десь у дорозі, — мовив Ільїн, не кладучи трубки.

Та Чутунов був не в дорозі, а саме в тому, іншому, батальйоні.

— Василю Олексійовичу, де ж ти запропав? — сказав Ільїн, коли його з’єднали з Чугуновим, але сказане Чутуновим на тому кінці проводу зразу ж змінило вираз його обличчя. — Слухаю вас, — сказав вія. — Коли?.. Винесли?..

Він кілька разів повторив: «Правильно», — схвалюючи якісь дії Чугунова там, у батальйоні, і, сказавши: «Лишайтесь, дозволяю», — поклав трубку і з тим самим виразом обличчя глянув на Синцова, немов тільки зараз побачив його тут.

— Пробач, забув йому від тебе привіт передати. — Потім обернувся до Завалишина й сказав: — Максименка вбили.

— Коли?

— Як тільки смерклось. Чугунов каже: десь близько двадцять першої години чули постріл, а о двадцять першій сорок п’ять, коли підповзли змінити, лежав убитий. Увійшла куля в ліве око, вийшла за правим вухом.

З подальшої розмови Синцов зрозумів, що мова йшла про снайпера, про якого вже розповідав сьогодні, Ільїн.

За останні два тижні він не тільки вбив кількох німців, а й помітив у їхній обороні деякі подробиці, що досі випадали з нашої уваги. Коли Синцов був у батальйоні, Ільїн шкодував, що немає змоги розпитати самого Максименка, бо він до зміни лишатиметься на своїй точці.

А тепер цього Максименка вбив німецький снайпер, і Чугунов хоче за ніч нишком висунути на передній край спостерігачів і вранці з кількох точок засікти німця.

Ільїн виклав Завалишину все те ділове, що було пов’язане з цією смертю і для чого Чутунов лишився там, у батальйоні, — виклав і замовк.

Із справами скінчили, а смерть лишилась.

І вона, та смерть, була присутня зараз тут, за столом, серед трьох живих людей, з яких двоє знали вбитого, а третій не знав. Та річ була но в тому, хто знав, а хто не знав, а в іншому — в самій хвилині, коли вбили ту людину.

На війні є всякі дні. Є такі дні, коли від багатьох смертей підряд люди дерев’яніють і втрачають чутливість до такої міри, що тільки згодом, отямившись, поволі починають усвідомлювати все, що з ними сталося, і заново по одному згадувати всіх, кого вже немає.

Є дні, коли, в чеканні наступу, як і кожного разу, сподіваючись втратити в ньому якнайменше людей, в той же час наперед знають, що багатьох неминуче вб’ють. Та, незважаючи на це, не хочуть і не просять відсунути те, що все одно має статися.

Але є на війні дні такої тиші, коли майже до всіх людей на якийсь час повертається первісне, нормальне людське почуття, і, немовби заново почувши слова «вбили людину», вони знов починають усвідомлювати, що це означає, що ось раптом узяли і вбили людину! Було все тихо, і людина була жива, а потім її раптом убили, і треба тепер закопувати її в землю, людину, яка ще годину чи дві тому була зовсім жива і не хотіла й не збиралася вмирати…

Ільїн, Завалишин і Синцов не говорили зараз один з одним про це. Але саме це почуття, викликане несподіваною присутністю смерті, породило те мовчання за столом, в якому вони сиділи дві чи три хвилини.

— Скільки днів похоронних не писали? — спитав Синцов.

— Шість днів жодної похоронної, — відповів Завалишин. — Поранення були, а похоронної жодної не написали. Хоча ні, один, з господарської роти, од гнійного апендициту вмер. Терпів, не казав, а поки довезли — перитоніт.

— А що в похоронній написали?

— Написали «вмер», — сказав Ільїн. — Якщо вмер при виконанні службових обов’язків у діючій армії, пенсію все одно призначають. Законом цс передбачено. «Еге ж, багато все-таки людей помирають на війні не од війни… Так і Таня могла тоді від тифу…»

Синцов знову з тривогою подумав, чому на трикутнику її листа стояв цей штамп: «Арись»…

Ільїн і Завалишин тим часом говорили, що треба подзвонити в дивізію, ще раз підтвердити подання Максименкові на «Вітчизняну війну першого ступеня», хоч посмертно! А потім послати орден — спецпакетом — за місцем проживання, щоб його через військкомат — родині…

— А втім, — раптом висловив сумнів Ільїн, — він же з Західної України, його краю ніби ще й не визволили, щось я не пригадую.

— Він не з Західної, — озвався Завалишин, — він з-під Кам’янця-Подільського, ті краї визволили ще на початку весни. Він звідти вже й листа одержав, казав мені тиждень тому.

— Якщо визволили, значить, і військкомат знову на своєму місці, — мовив Ільїн. — Тирасполь, де я війну починав, давно визволили. Вони там, на півдні, он де! А тут, перед нами, ще вся Білорусія!

— Не вся, — сказав Завалишин. — А, вважай, пів-Білорусії. Півтериторії під німцями, а на половині Радянська влада — партизанські краї.

— Бачу я, ви, політпрацівники, в таких підрахунках маєте розмах, — промовив Ільїн. — Та хіба можна на війні вважати, що половина території — це половина країни. За все те головне, що їм для війни потрібно — міста, вузлові станції, магістралі, — німці ще й тепер майже по всій Білорусії нігтями й зубами тримаються! Навіщо ж так розмахуватись — пів-Білорусії! Наче нам лише півділа зосталося зробити. А в партизанів ніхто не відбирає. Партизани тут… Коли б таке, як тут, повсюди… — Ільїн не закінчив і всміхнувся. — Тут ми два тижні тому «язика» взяли. Перед тим як розвідникам здати, сам