Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

зі своїми… Сюди носила їм харчі, — прошамотіла й бридко засміялась. — А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. — Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла — Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?

— Золото?! — витріщився я на стару. — Чиє? Купця?

— Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! — Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.

Євсаган, тобто батько Данила. Я недовірливо подивився на бабу, потім на склеп.

— Не віриш? А він у Кальчевського, царство йому небесне, був оцим, скарбником. — Марфа ткнула костуром у плиту й зачовгала по стежці.

Кальчевський… Багато знала стара, коли згадала його. Може, Євсаган і тримав у склепі награбоване, та навряд щоб воно лежало там досі. Коштовності, мабуть, прибрав до рук його син — Данило. А взагалі, варто перевірити. Може, щось залишили бандити у своєму схроні? Хай не золото, а якісь предмети, проте вони стануть речовими доказами. Я загадав собі вернутися сюди із Моренцовим і його працівниками. А Страпатий мені про склеп — ні слова. Чому?

Стежка вивела нас на другий бік кладовища. Крізь пролом у паркані вийшли на тиху вулицю, забудовану звичайними приватними будинками. Ага, на номерному знаку назва — Олександра Блока. Марфа мовчала, аж поки не порівнялися з продуктовим кіоском.

— Візьми, Федю, пляшку «Кагору», — благально мовила. — Закроплюся ним, наче причастям. І кексів з ізюмом.

Повновида продавщиця з цікавістю позирала на мене. Марфа квапливо, мов хтось збирався видерти у неї, сховала пляшку за пазуху. Жвавіше задибала, часто облизуючи губи. Напевне, у передчутті випивки. Несподівано югнула у хвіртку до хатини, валькованої, критої толем, з віконцем у причілку. На вузьких дверях висів чорний великий замок. Марфа відімкнула його і всунулась досередини.

Хата — одна невелика кімната з провислою стелею. У кімнаті — плита на дві конфорки, на якій стояли закіптюжені чайник і дві каструлі; давній стіл і лавка, дерев'яне ліжко, застелене засмальцьованою ватяною ковдрою, на стіні вішалка з одягом, в кутку тумбочка. Ні відра з водою, ні образа, зате тримався неприємний запах гнилі й сирості, бензинового чаду, хоч я ніде не бачив сулії з гасом.

Баба виклала на стіл вино й кекси, звинулась без костура до тумбочки й видобула звідтіля дві склянки, тремтячими пальцями відкоркувала пляшку й намірилась налити, Я накрив склянки долонями й відсунув од неї подалі. Марфа втупилась у мене бляклими очима. Я не хотів, щоб вона сп'яніла. Наша розмова потребувала тверезої голови.

— Ти чого? — недружелюбно запитала. — Ви грамотні?

— Псалтир добре читаю. Що, Данько написав листа? — ожили її очі.

Замість очікуваного листа я подав їй своє посвідчення. Вона боязко взяла його, розгорнула й довго вивчала, ворушачи побабченими губами… Потім пронизливо, недоброзичливо подивилась на мене й гірко мовила:

— З міліції… А я думала — Данько прислав. Як же ти мене знайшов?

— Коли ви бачилися з Данилом?

— Ого, коли те було… Восени сорок п'ятого, як повернувся з війни. Забіг до мене з сином, дав грошей на хрест і огорожу, посидів трохи, і відтоді мов лизя злизала. — Баба ласо, нетерпляче позирала на пляшку, і, щоб швидше допастися до вина, їй розв'язався язик. — Ще приходила його Катерина, поки зовсім не осліпла, питала за сина. А хіба я знаю, куди повіявся Данько? Хоч і колись прислав гроші по пошті, мабуть, на молебень по Секлеті. Я й замовляла. Хай земля їй…

— Може, у вас залишилися ті папірці з пошти?

— А є, зберегла. — Марфа зсунулась із лавки й почалапала до ліжка, закотила ковдру, підняла матрац (я побачив під ліжком примус) і взяла під ним товсту, пошарпану книгу. — Ось тут вони.

Псалтир видання 1871 року, святійший Синод, Санкт-Петербург, старослов'янські друковані літери. Я здивувався, що Марфа читала його. Перегорнув частину й надибав поминальник, за другим разом — пожовклий талон поштового переказу на 500 карбованців: «м. Вінниця, вул. Блока, 21, Ладанюк Марфі Власівні». Я уважно обдивився його. На штемпелі назва міста, 29 березня 1948 року, п'яте відділення зв'язку. Перегорнув далі — знову талон з мого міста і п'яте відділення, 1952 року, на 500 карбованців… Всього у псалтирі було три талони. Останній — за 1955 рік. Отже, після звільнення Баглай поселився у місті біля моря. Факт вагомий.

— Марфо Властно, а кого ви знали із товаришів Данила?

— Всіх знала, — і почала загинати пальці. — Сидора, Феофана… А тих уже й забула.

— Як ви познайомилися з ними?

— А ніяк, — облизала губи, не спускаючи очей із1 вина. — Колись працювала у шинку Євсагана, батька Данька, мила посуд, прибирала.

— То ви і Кальчевського бачили?

— Бачила: ось так, як тебе. Страшний чоловік. Коли посміхався, наче різав живцем. Данько змалку перейняв у нього посмішку. Боялися його, песиголовця, навіть найближчі друзяки.

— Після війни, крім Данила, до вас ніхто не приходив, не здибали когось із них?

— Ні. Правда, об'явився Сидір без ноги, лагодив шкарбуни на базарі, а потім кудись зник. — Вона благально подивилася на мене.

Дивина: жила із Страпатим в одному місті, а від війни ні разу не здибалась. Звісно, коло її інтересів надто вузьке — цвинтар, церква і найближчий магазин. Ох і цікавого свідка я розшукав! Баглай, напевне, давно вважав бабу померлою, якщо перестав надсилати гроші. А вона, мабуть, колись перепродувала крадене й награбоване.

— Скільки вам років?

— Вісімдесят шість, — прошамотіла. — Натупалась на цьому світі, засиділась, а бог не кличе.

Я показав їй фотографію Личакова. Ладанюк начепила окуляри з товстими скельцями, глянула.

— Ох, який нещасний… — пошепки мовила й перехрестилася. — Не здибалася з ним, ні.

Мене вже ніщо не затримувало у баби Марфи. Стежкою через кладовище, поминувши таємничий склеп купця, вийшов до трамвайної колії, а потім до зупинки біля універмагу. Моє відрядження до Вінниці скінчилось, і не без успіху.