Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

Я тепер достеменно знав, з ким ми зіткнулися, — з нащадками банди Кальчевського «Білий хрест».
35.

Я зійшов з трамвая на Ленінській, навпроти відділу міліції. Сподівався застати Моренцова й попередити про свій від'їзд. Звичайно, Володимир не зрадіє, що так скоро. Проте зрозуміє. Я піднявся на другий поверх. У кабінеті начальника відділення карного розшуку чувся голос Моренцова. Він розмовляв по телефону. Володимир кивнув мені, посміхнувшись.

— Ні, засідку влаштуємо у підвалі, де він сховав сумку з грішми. Опівночі обов'язково з'явиться. — Моренцов поклав трубку. — Ну, як твої справи, Арсене?

— Завдання виконав. Думаю сьогодні додому.

— Швидко впорався. — Володимир простяг руку по аркуші паперу і болісно скривився.

— Що з тобою?

— Вранці затримали двох. Один і почастував кастетом. Цілився в голову, а попав у плече. — Взяв аркуш, глянув у нього. — У мене недавно був швець із «Каблучка», Страпатий. Згадав, що Квач працював у таборі золотарем і завжди від нього тхнуло нужником. А батько Баглая Данила був скарбником у Кальчевського. Колись вони переховувалися на цвинтарі, у склепі купця Овчара.

Порадував мене згадкою Страпатий. Адже колгоспний сторож із села Щасливого Халазій колись золотарював і водив знайомство з фотографом Личаковим. Звідси Халазій — Квач. Вірогідно на сто відсотків. І Баглай познайомився з ним у таборі. Мене охопило хвилювання. Треба негайно попередити слідчого Махова або майора Скорича. Я попросив Моренцова замовити моє місто. З нетерпінням чекав виклику.

— Варто, Арсене, побувати у тому склепі, — порадив Моренцов. — Можливо, щось залишилося. Речові докази — безголосі свідки.

— Так, — погодився. — Я вже бачив склеп. Сьогодні підемо.

— Бачив? — здивовано звів брови. — А Страпатий…

— Не він показав. — І я коротко розповів Володимиру про бабу Марфу.

— Колоритна особа. Просто тобі типаж із творів Едгара По, — зауважив Моренцов.

Нарешті довгі дзвінки. Я схопив трубку. Телефоністка сказала, що перший номер (Скорича) не відповідав. Дала другий — Махова.

— Слухаю, — близько, наче сидів поруч, обізвався слідчий прокуратури.

— Це Загайгора. Привіт, Глібе.

— О, Арсен! Здоров! Ти скоро додому?

— Сьогодні виїду. Підтвердилось: Личаков і Баглай перебували в одному таборі. Халазій Семен Якович — сторож із Щасливого — Квач — теж із того табору. Треба за ним…

— Вже не треба, — перебив мене Махов.

— Чому не треба? — я здивовано подивився на чорну трубку.

— Дещо сталося. Не телефонна розмова, — сухо нагадав мені Гліб.

36.

Коли ступив на перон, вокзальний годинник показував 15.15. Позаду тривожна ніч і половина дня, сповнені невідомості. Я заспішив до зупинки тролейбуса. З голови не виходили слова слідчого. Губився у здогадах. Невже Халазія спіткала доля Личакова? Як дізналися Тягун чи Баглай, що я вийшов на нього? Дивина. Коли ще із Корчем-Роптановим щось станеться, залишимось з одним Богом-Шалапухою, який ні в чому не зізнавався.

У мене було таке відчуття, наче тримав у руках в'юна, а він поволі вислизав… І багато зібрали відомостей, і знайшли свідків, а тупцювали на місці. Хтось нас обігравав, розгадуючи наші дії, вчасно нищив сліди і прибирав свідків. Невже Баглай і Тягун? Вони мали досвід. Як же до них добратися?

Провів рукою по обличчі, відганяючи невеселі думки. Завважив, немов стороння людина, що насамперед слід поголитись, а вже потім з'являтися на очі начальству. Згаяні десять-п'ятнадцять хвилин зараз не робили погоди. І перукарня по дорозі. Одначе там Єва. Не хотілося бачитися з нею. Вона дивилась на мене як на ошуканця. Авжеж, я не виправдовував її сподівань після того вечора: справжнього почуття не було.

Мені стало ніяково — зовсім забув про Ніну. А вона, мабуть, уже працювала і переїхала в гуртожиток. Чи дзвонила Махову? Я дав їй про всяк випадок телефон Гліба. Може, сьогодні навідаюсь до неї.

Чомусь спомин про Ніну надав мені рішучості: вийшов з тролейбуса й без вагання направився до перукарні. Звіддаля помітив Єву: як завжди, в білому халаті, золотаве довге волосся вільно спадало на плечі. Стригла якогось патлатого хлопця. Він щось говорив їй, а дівчина хмурилась. Відвідувачів небагато. Майстри зиркнули на мене, і один посміхнувся. Єва побачила мене у дзеркалі, і її каштанові очі розширились од подиву, втупились у мене. Дівчина на якусь хвилю завмерла з піднятими ножицями… Я аж засоромився, хай йому грець!

Єва оглянулась.

— Здрастуй, Арсене, — зраділо привіталась, і її очі спинилися на моєму дорожньому портфелі. — Ти з відрядження?

— Еге, оце з поїзда, — опустився на стілець за журнальний столик, потягся до газет.

— Куди їздив?

Назвав найвіддаленіший район області. Євин клієнт нетерпляче заворушився.

— Я скоро. Сядеш до мене, — сказала вона, беручись до роботи.

Хлопець непривітно блимнув на мене. Я не образився, бо він зрозумів, що майстер спішитиме позбутися його. Євині оголені засмаглі, гарні руки чаклували навколо голови кучматого. А вона таки була на пляжі — і обличчя засмагле, і груди у викоті халата не білі, й ноги. З ким же ходила? Ет, яке мені до того діло?! Я взяв газету.

Не встиг переглянути навіть першу сторінку, як Єва покликала своїм чарівним голосом:

— Прошу, Арсене.

Проходячи повз мене, хлопець заздрісно і тихо мовив:

— Ох, повезло тобі, старий, — і прицмокнув язиком.

— Що він тобі сказав? — поцікавилася кокетливо Єва.

— Остерігатися тебе.

— Чого? — насторожено запитала, пронизливо дивлячись мені в очі.

— Бо ти поганий майстер.

— Ох, як ти мене налякав, — недбало махнула рукою, враз повеселіла. — А він призначав мені побачення.

Про побачення вона сказала навмисне, з докором і натяком, мовляв, я неуважний до неї, до її почуттів.