Читати книгу - "Слідами змови"

вона розпачі, але не міг їй відповісти.

Що ж мені робити? Може, піти пробоєм? Я міг би впритул застрелити одного і, якщо пощастить, вихопитися з вежі, перш ніж другий прийде до тями. В кожному разі мені доведеться чухрати в гори, і принаймні один переслідувач насідатиме мені на п'яти, а невдовзі до нього приєднається ще й грум.

А може, тишком-нишком зійти в погріб і сховатися там? Навіщо їм іти вниз? Лише задля одного: щоб винести звідтіля Томове тіло.

Зважаючи на всі обставини, сховатися в льоху було безпечніше. Я зійду вниз і причаюся в темному кутку. Якщо вони не підійдуть до мене, тим краще! А якщо підійдуть… Що ж, у мене є пістоль. Може, вони розгубляться з несподіванки, і мені пощастить пробитися на волю.

Льох, який щойно наганяв на мене жах своєю таємною пащею, раптом здався мені рятівним притулком. Я повернувся й ступив крок униз.

Сходи, очевидячки, були залиті кров'ю. Я послизнувся й полетів униз головою. Пістоль вискочив у мене з-за пазухи, відлетів убік і вистрелив. Я з розгону гепнувся головою об стіну, і це було останнє, що я пам'ятаю.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ЧЕКАЮЧИ ДОПИТУ

Десь безугавно шуміла вода. Я відчував свіжий дух вологи. Ви, може, гадаєте, що вода нё пахне? А як же чують воду коні? Станьте з заплющеними очима на березі озера, і ви одразу ж відчуєте, що перед вами стелеться водяна гладінь.

У голові стояв тупий біль. Щеміла зідрана шкіра на суглобах пальців. Минуло кілька хвилин, перш ніж я зважився сісти й розплющити очі.

Я сидів на пологому, порослому травою березі біля напіврозваленої кам'яної буди. Трохи нижче трава поступалася місцем сірій ріні. Потім на чверть милі, а може й більше, простягалася вода, сіра й похмура від навислих хмар. За озером стіною здіймався ліс. До того берега плив човен, у ньому сидів чоловік. Гори за лісом губилися в густому тумані. Тим часом човен зайшов у бухту і зник з очей. Одну мить я думав, що лишився сам.

— Ти вже, я бачу, прийшов до тями! — пробурчав низький голос, і поряд зі мною з'явилася опасиста постать Ентоні Дункана. Я не одразу відповів, і він провадив досить добродушно: — Ну й гепнувся ж ти нівроку! Та дарма, минеться.

— Де я?

За подібних обставин таке запитання цілком природне, а коли зважити на те, що я по довгій непритомності опинився в зовсім незнайомому місці, то воно було й доречне.

— Де саме — для тебе байдуже. Ти в безпечному місці.

Хоч я не почував себе вельми безпечно, але був радий, що мене стереже Дункан, а не той жорстокосердий чоловік, що розмовляв із ним у вежі. Я озирнувся. Позаду стояла стара колиба, поросла мохом, з-поміж каменів у її стінах пробивався верес, і трухляві двері ледь трималися на завісах. Всередині не чути було нікого. За колибою височіло кілька платанів, а далі витикалися вершки ще якихось дерев.

— Хочеш води?

— Дайте, будь ласка.

Він підійшов до кошика, взяв олив'яну кварту й поволі подався до води, Я прикинувся, що мені млосно, і стежив за ним, напівзаплющивши очі. Чим не нагода втекти? Я був певний, що він тут сам, і коли мені пощастить вихопитися ярдів на двадцять, то вайлуватому Дунканові годі мене спіймати. Аби тільки дістатися в гори, а там густий туман допоможе мені сховатися. Щоправда, в тумані важко буде збагнути, де я опинився, і знайти дорогу додому, але це вже не так важливо. Головне — втекти.

Я чекав, поки Дункан дійде до всіяного рінню берега й нахилиться над водою. Я почув, як він закректав і як хруснули суглоби його ревматичних ніг. Я ледве не закричав із радощів, почувши той хрускіт. Мені здалося, що я вже вільний.

Я напружив м'язи, його широкі штани спокусливо вирізнялися на тлі сірого озера. Аби я був ближче, то стусонув би його так, що він полетів би сторчака у воду. А так я скочив на ноги і кинувся прожогом за халупу. Якщо в нього є пістоль, він все одно не встигне його вихопити.

Я вибіг на порослий деревами й папороттю горб і лише тепер зрозумів, як підупав на силах після того падіння. Мої ноги були наче ватяні, я хитався й спотикався і на превелику силу подолав невисокий схил.

— Вернись назад, дурню! — ревів Дункан.

Я побіг далі поміж кущами. Попереду серед листя заблищала вода. Я звернув ліворуч. І знову вода. Лише тоді я збагнув: ми були на маленькому острівці.

Доведеться перепливати озеро. Але як стрибнути у воду? З цього боку острів кінчався гострими скелями, що витикалися з мілкої води, наче гострі зуби. Я ступив у воду і спробував добрести до глибокого, але не встиг навіть замочити колін, як Дункан наздогнав мене. Він схопив мене в оберемок, як ведмідь, і хоч як я опирався, виніс на берег і кинув на траву.

— Дурню, — сказав він, — ти хочеш, щоб тебе спутали, як козеня?

Він потяг мене до халупи. В кошику з харчами лежала завбачливо приготована мотузка. Він скрутив мені ноги і, не розрізаючи мотузки, зв'язав руки. Спочатку він хотів заломити мені руки за спину, але зрештою пожалів мене.

— Тобі ж треба попоїсти, — сказав він і зв'язав руки в такий спосіб, що я міг насилу піднести їх до рота.

В кошику була хлібина, м'ясо та інші харчі, а також невелика пляшина вина. Він урізав скибку хліба, шматок м'яса і вклав їх мені у зв'язані руки.

— А тепер призволяйся як можеш. Ножа я тобі не дам. Ну ж бо, берися до їжі. Чекати доведеться довго.

— А чого чекати? — = похмуро спитав я.

Нахиливши голову і підвівши руки, я вп'явся зубами в м'ясо. Мені