Читати книгу - "Слідами змови"

— Постривай, дізнаєшся.

Кілька хвилин ми мовчали. Я напружено думав. Якщо це не Дервентвотер, то, виходить, ми на одному з маленьких острівців, розташованих на протилежному кінці Алсвотеру, за кілька миль од вежі. Але чому вони, хоч який це був клопіт, перевезли мене сюди й приставили сторожу? Кого чи чого ми чекали?

На щастя, Дункана проймала дедалі більша цікавість. Раз або двічі скоса позирнувши на мене, він нарешті не витримав.

— Що ти там робив? — запитав він навпростець. — Що тобі відомо?

Я бачив, що цього здорованя мордував страх.

— Дуже багато, — відповів я.

Не знаю, як повелися б інші за таких обставин, але я поклав скористатися з його страху перед невідомим майбуттям.

— Хто ще знає про це, крім того чоловіка, що пробрався був у вежу?

Що мені казати? Я не хотів будити його підозри, щоб вони не натрапили на слід Кіт і не подалися до моєї домівки. Але переконати їх, що я діяв сам, це означало поставити під загрозу власне життя. Занадто велика буде спокуса заткнути мені рота раз і назавжди, як вони, напевно, зробили з бідолашним Томом.

— Постривайте — дізнаєтесь, — відповів я.

Його лице скривилося.

— Атож, — сказав він, — ми про все дізнаємось, коли приїде сер Філіп. У нього ти заговориш. Він уміє примусити людей говорити. Я хочу тебе визволити від тортур. — Він припав до пляшки, наче хотів утопити у вині свій страх. Потім нараз обернувся до мене, витираючи рукою чорну бороду. — Нам треба дізнатися про все, хлопче. Від цього залежить наше життя. Але я не хочу, щоб тебе мордували. Я знаю тебе і знаю твоїх батьків. Не бажаю я наживати ворогів. Хочу, щоб ти вважав мене за свого друга.

— Ви мій тюремник, — відмовив я.

— Твоє щастя, що це я.

— Чому?

— Інші не такі м'якосерді. Краще розкажи мені, поки тут немає інших. Присягаюсь, я не дозволю їм зачепити тебе й пальцем.

— Я знаю, що мене чекає, коли я розкажу. Встромлять між ребра ножа, накладуть у пазуху каміння та й поховають на дні озера!

— Ні! — заперечив Дукан.

— А що ж?

— Ти посидиш на острові до вирішального дня. Чекати доведеться тиждень. А потім іди собі під чотири вітри. Тоді вже ти нам не завадиш.

Але я стояв на своєму.

— Хотів би я довіряти вашим друзям так само, як вірю вам, містере Дункане. Але не можу. Я нічого вам не скажу.

Він нетерпляче махнув рукою. Я бачив, що він страшенно боїться за свою шкуру. Певно, що всі вони полякалися. Спочатку з'явився Том, потім я… У змовників зараз одне на думці: чи є тут хтось іще, крім нас двох. Вони вже не почували себе безпечно у вежі, інакше мене тримали б там, а не тягли через гори на острів, — адже це і важко, й небезпечно.

Нехай думають-гадають! Вони не вб'ють мене, поки матимуть надію дізнатися, що мені відомо. Коли ж я все скажу, для них буде безпечніше порішити мене. Від того, що я мовчатиму, залежить моє життя. А що коли вони мордуватимуть мене? Жах перед тортурами знову стиснув мені серце.

Дункан підняв пляшку. Вина в ній лишалося тільки на денці. Він хотів був піднести пляшку до рота, але передумав і ткнув її мені в руки.

— Допий вино, — буркнув він. — Воно тебе зігріє. Чого його мерзнути?

Він мав слушність. Я й так був виснажений після всього, що сталося. Треба було погрітися. Хоч стояв червень, але день видався холодний і похмурий. На небі громадилися хмари; очевидячки, насувалася громовиця.

Правда, я мав підозру, що Дункан дав мені його не тільки з доброго серця. Він вважав, що вино розв'яже мені язика: адже я був ще хлоп'я.

— Пий, — спонукав він мене, — а я спробую розпалити багаття.

Я слухняно підняв пляшку, обережно стискаючи її зв'язаними руками, і ковтнув гіркувату палючу рідину. Мимрячи щось собі під ніс, Дункан подався збирати хмиз. Він одходив все далі й далі, бо хмизу було мало.

Я міцно стискав пляшку. Можна було вжити її як зброю, але що з того, коли я сидів долі зі зв'язаними руками й ногами. Я знову озирнувся. Може, сховати пляшку на той випадок, коли мені пощастить звільнити руки? Ні, Дункан відразу ж зауважить, що вона щезла.

Ото дурень! Адже засіб визволитися — у мене в руках. Аби тільки не почув Дункан! Треба встигти зробити це, поки він надійде з оберемком хмизу!

Утік не втік, а побігти можна. Я прихилився до стіни і щосили брязнув пляшкою об камінь. Пляшка розбилася вдрузки, і вино забризкало мені ноги. Луск вийшов не дуже гучний.

Я нахилився й почав шукати в траві зручну склянку. На моє щастя, пляшка була з тонкого скла, і скалки виявилися гострі, як бритва. Я затиснув великий трикутний уламок скла пальцями правої руки.

Найгірше було те, що я не міг досягнути склом до мотузки на руках. Мені лишалося тільки нахилитися й перепиляти мотузку навколо ніг. За півхвилини гарячкових зусиль я перерізав останню волокнину, і мої ноги були нарешті вільні.

Що робити далі? Я не міг пливти зі зв'язаними руками. А битися з Дунканом ногами теж не міг. До визволення було ще далеко.

Дункан вертався з величезним оберемком хмизу. Я звів докупи обвиті мотузкою ноги й почав молити бога, щоб здоровань нічого не помітив. Але він зосереджено дивився на небо.

— Заноситься на громовицю, — мовив він. — Краще розкласти вогонь у колибі, там буде набагато затишніше.

— Еге-е, — промимрив я, наче знеможений дрімотою. — Мене хилить на сон, я впився.

Він хитнув головою й усміхнувся. Потім нахилився й увійшов до халупи. Я чув, як він кинув хмиз і